Стивен Кинг - Доктор Сон

— Буду. Обіцяю.

Звісно, так кажуть усі діти, аби лиш заспокоїти своїх дорослих, але все одно це покращило Денові настрій. Принаймні трохи. Крім того, тут є Біллі у своєму «Ф-150» з вицвілою червоною фарбою.

Очі її знову танцювали.

— Я багато чого дізналася. Саме тому й захотіла побачитися з тобою.

— Що саме?

— Не де вона зараз перебуває, так глибоко я не дісталася, але я знайшла… знаєш, коли вона була в моїй голові, я була в її. Щось типу взаємообміну, розумієш? Там було повно шухляд, наче ти потрапив у картотечну залу найбільшої в світі бібліотеки, хоча, можливо, я просто бачила це в такий спосіб, бо так це бачила вона . Якби вона в моїй голові дивилася на комп’ютерні екрани, і я теж, мабуть, бачила б комп’ютерні екрани.

— До скількох її шухляд ти встигла зазирнути?

— До трьох. Чи чотирьох. Вони називають себе Правдивий Вузол. Більшість з них старі, і вони насправді як вампіри. Вони вишукують дітей, таких як я. І як ти був, я гадаю. Тільки вони не п’ють кров, вони вдихають ту річ, що випускається, коли такі особливі діти помирають. — Вона здригнулася від огиди. — Що більше вони їх катують перед цим, то міцнішою стає та річ. Вони називають її духом.

— Він червоний, правильно? Червоний або рожевуватий?

Ден у цьому був упевнений, проте Абра нахмурилася й помотала головою.

— Ні, білий. Яскрава біла хмара. І зблизька нічого червоного нема. І послухай-но, вони вміють його зберігати! Тим, що не використали, вони наповнюють такі пляшки, типу термосів. Але їм ніколи не досить. Я бачила одного разу таку передачу, чи не про акул? Там розповідали, що вони завжди в русі, бо ніколи не можуть наїстися. Думаю, цей Правдивий Вузол схожий на них. — Вона скривилася. — Вони гидотні, атож.

Щось біле. Не червоне, а біле. Все одно воно може бути тим, що та стара медсестра називала хапом, але іншого роду. Бо воно виходить із здорових молодих людей, а не зі старих, котрі помирають від майже усіх хвороб, які лишень можуть вчепитися до тіла. Бо вони ті, що їх Абра назвала «особливими дітьми»? Бо і те, й інше разом?

Вона закивала.

— І те, й інше разом, мабуть.

— Гаразд. Але найбільше значення має те, що вони знають про тебе. Що вона знає.

— Вони трохи налякані, що я можу комусь про них розповісти, але не дуже сильно налякані.

— Бо ти всього лиш дитина, а дітям ніхто не вірить.

— Точно. — Вона здунула собі з лоба пасемце волосся. — Момо б мені повірила, але вона збирається помирати. Вона переїжджатиме до твого хот спайса, Дене. Хоспісу, тобто. Ти ж допоможеш їй, правда? Якщо не будеш тоді в Айові?

— Все, що зможу. Абро… вони приїдуть по тебе?

— Мабуть, але якщо так, то не через те, що я про них щось знаю. А через те, що я та, ким я є .

Її веселість пропала тепер, коли вона оголосила про це прямо. Вона знову потерла собі рота, а коли прибрала руку, губи в неї були розтулені в лихій усмішці. «Ця дівчинка має норов» , — подумав Ден. Він мав з чим порівнювати. Сам мав іще той норов. Той, що втручав його до халепи, і не один раз.

— Сама вона , між іншим, не приїде. Та курва. Вона знає, що я тепер її знаю і відчую її наближення, бо ми типу пов’язані тепер з нею разом. Але там є інші. Якщо вони приїдуть по мене, вони не пожаліють нікого, хто спробує стати їм поперек дороги.

Абра забрала собі в руки його пальці й сильно стиснула. Це занепокоїло Дена, але він не сказав їй, щоб відпустила. Цієї миті їй потрібно було торкатися когось, кому вона вірить.

— Ми мусимо зупинити їх, і тоді вони не зможуть завдати якоїсь шкоди моєму татові, і моїй мамі, і нікому з моїх друзів. І тоді вони більше не вбиватимуть дітей.

На мить Ден уловив чітку картину її думок — не надісланих, а просто тих головних, що були на видноті. Там був колаж з фотографій. Діти, десятки дітей, під заголовком «ЧИ НЕ БАЧИЛИ ВИ МЕНЕ?»Вона карталася думкою — скількох з цих дітей міг вхопити Правдивий Вузол, замордувати їх заради їхнього останнього «духового хапу» — обсценного делікатесу, яким живилася ця зграя — і покинути в непозначених могилах.

— Ти мусиш дістати ту бейсбольну рукавицю . Якщо я її матиму, я зможу віднайти, де перебуває той Баррі Кібець. Я знаю, що зможу. І решта їх буде там само, де він. Якщо не можна буде їх убити, можна принаймні заявити про них до поліції. Дістань мені ту рукавицю, Дене, я тебе прошу .

— Якщо вона там, де ти кажеш, ми її дістанемо. Але тим часом, Абро, ти мусиш стерегтися.

— Я буду, але не думаю, щоб вона знову спробувала прокрастися до моєї голови.