Стивен Кинг - Доктор Сон

На стіні високо підстрибнула її тінь, але не тільки її. Вона повернула голову і побачила, що на неї насувається та маленька дівчинка. Тільки вона вже не маленька. Тепер вона була молодою жінкою у шкіряному колеті, з драконом в неї на квітучих грудях і синя стрічка тримала вкупі її волосся. Велосипед перетворився на білого жеребця. Очі якого, як і у жінки-воїна, палали.

Жінка-воїн тримала спис.

( «Ти повернешся, Ден казав, що повернешся, от це і сталося» )

А слідом — щось неймовірне для мугирів, навіть для такої, як ця, зарядженої потужним духом, — задоволення .

( «ДОБРЕ» )

Ця дитина, яка раптом перестала бути дитиною, лежала в засідці, чекаючи на неї. Вона поставила пастку, вона дійсно мала на меті убити Розу… і, зважаючи на Розин стан ментальної незахищеності, либонь, могла.

Мобілізуючи всю до крихти свою силу, Роза вдарила назустріч, і то не якимсь там списом із коміксу, а нищівним тупим тараном, який попхнули всі її довгі роки і воля.

( ГЕТЬ ВІД МЕНЕ! ЗАБИРАЙСЯ ГЕТЬ, КУРВО! ЩО Б ТИ ТАМ ПРО СЕБЕ НЕ ВИГАДАЛА, ТИ ВСЬОГО ЛИШ МАЛЕ ДІВЧИСЬКО! )

Власна доросла версія дівчинки — її аватар — не перестала насуватися, але здригнулася, коли в неї влучила послана Розою думка, і її спис врізався не Розі в бік, куди він був цілився, а трішечки лівіше, у стіну з шухляд.

Дитина ( «Вона дитина, всього лиш дитина», — не переставала повторювати собі Роза) відвернула свого коня, і Роза повернулася до шухляди, яка її вхопила. Учепившись за неї вільною рукою, вона потягла щосили, ігноруючи біль. Спершу шухляда трималася. Потім вона трохи подалася і Роза зуміла витягти спідню частину долоні. Та була роздерта й кровила.

Щось ще й інше відбувалося. У голові у неї з’явилося тріпотливе відчуття, немов там почав кружляти якийсь птах. Що це за нове лайно таке?

Очікуючи, що будь-якої хвилини той проклятий спис може встромитися їй у спину, Роза відчайдушно смикнула з усієї сили. Долоня вислизнула цілком, і Роза вчасно встигла стиснути в кулак пальці. Загайся вона на якусь мить — і їх їй відрубало б шухлядою, яка різко засунулася назад. Нігті в неї стугоніли, і вона зрозуміла, що, коли їй випаде шанс на них поглянути, вони будуть сливового кольору від скипілої крові.

Вона обернулася. Дівчина пропала. У кімнаті порожньо. Але те тріпотливе відчуття тривало. Ба більше, воно дужчало. Раптом біль в зап’ястку й долоні став останнім з того, що турбувало Розу. Вона ж була не єдиною, хто поїхав на тій вертушці, і не мало значення, що її очі, там, в реальному світі, де вона залишилася лежати на своєму двоспальному ліжку, були заплющені.

Це гаспидське мале курвисько перебувало зараз в іншій кімнаті, заповненій картотечними шухлядами.

У її кімнаті. У її голові.

З нічної грабіжниці Роза сама перетворилася на жертву пограбування.

( ГЕТЬ ЗВІДТИ ГЕТЬ ЗВІДТИ ГЕТЬ ЗВІДТИ ГЕТЬ ЗВІДТИ )

Тріпотіння не припинилося; воно пришвидшилося. Роза спробувала придушити в собі паніку, домагаючись ясної зосередженості, і дечого досягла. Якраз достатньо, щоби знову запустити в рух ту вертушку, хоча та тепер стала неприродно важкою.

( «крутися, світе» )

І тоді вона відчула, як те бісове тріпотіння в її голові почало спершу зменшуватися, а потім і вщухати, тимчасом як мала дівчинка оберталася туди, звідки з’явилася.

«От тільки це неправильно, бо це занадто серйозна справа і для тебе це неприпустима розкіш — брехати самій собі. Це ти прийшл а до неї. І потрапила прямісінько в пастку. Чому? Бо попри все, що знала, ти недооцінила її».

Роза розплющила очі, сіла і скинула ноги на килим. Наткнувшись одною ногою на порожній балон, вона відбуцнула його геть. Сайдвіндерська майка, яку вона на себе одягла, перед тим як лягати, була мокрою; вона тхнула потом. Свинячий якийсь сморід, абсолютно непривабливий. Відмовляючись вірити власним очам, вона подивилася на свою долоню, подерту, в синцях, розпухлу. Нігті з пурпурових уже ставали чорними, і, як вона здогадувалася, не менш ніж пару з них вона втратить.

— Але ж я не могла знати, — промовила вона. — Жодним чином я не могла знати. — Ненависно було Розі чути нотки скигління у власному голосі. Це був жалісливий голос якоїсь старої жінки. — Абсолютно ніяк.

Їй треба вибратися з цього клятого кемпера. Нехай він, можливо, й найбільший, найкомфортніший у світі, але саме зараз у ньому їй тісно, немов у труні. Вона вирушила до дверей, дорогою тримаючись за меблі, щоби не втратити рівновагу. Перш ніж вийти, вона кинула погляд на годинник на приладовій панелі. За десять друга. Все відбулося протягом усього лиш двадцяти хвилин. Неймовірно.