Ірен Роздобудько - Ескорт у смерть

Роман знову влаштувався за великим круглим столом. Він не знав, як краще почати розмову. Ситуація раптом здалася йому безглуздою і дуже нагадувала сцену з якогось поганого тріллера: жінка-інвалід, яка прикидається інвалідом та зваблює чоловіків. Навіщо?… Аби пауза не була незручною, він із діловим виглядом розгорнув свій нотатник і кинув оком на останні записи: «Темно-синя сукня…», «Чи є Л. справжнім інвалідом?» Треба було це якось з'ясувати. Але як?

Вона сиділа навпроти й уважно дивилася на нього крізь свою сітку.

– Я прийшов вас запитати про конверт, який ви мали отримати від таємничої клієнтки «Екскорт-сервісу»… Гадаю, що… – він не встиг закінчити фразу, як Лана сумно посміхнулася:

– Ви маєте рацію – я його не отримала! Невже я допомогла вбивці?

– Ну, не треба нервувати, – почав заспокоювати її Роман, хоча за якусь мить до того думав саме так. – Звідки ви могли знати, що таке трапиться?…

– Я – в небезпеці? – стурбовано запитала вона.

– Гадаю, що ні. Адже ви говорили з клієнткою тільки по телефону і не можете бути свідком.

– Слава Богу… Більше я на таке ніколи не зголошуся…

Жінка ледь не плакала, і Роман вирішив змінити тему.

– Ви не могли б зняти капелюшок? – раптом попросив він.

– Вам цікаво побачити перед собою потвору? – сумовито промовила вона.

– Ви, я певен, перебільшуєте… – зніяковів Роман. – Але, гадаю, близьких друзів ви приймаєте без нього.

– Так, тільки не представників влади. І потім, хіба ми з вами вже стали близькими?

– Але ж ми так гарно поспілкувалися минулого разу. У вас чудова кава…

– Каву я варю сама. У мене є свій фірмовий рецепт. То ви прийшли з почуття милосердя випити зі мною кави?

– Відверто кажучи, саме так. Я просто довго шукав привід і ніяк не міг вигадати нічого кращого.

– От і добре, – посміхнулась вона, – тоді я збігаю на кухню.

Він завважив через це слово – «збігаю». Йому здалося, що зараз вона й насправді підніметься зі своєї металевої конструкції. Але цього не сталося, вона розвернула крісло й попрямувала до кухні.

Романа трохи дратувала темрява, яку створювали щільні фіранки теракотового кольору. На столі у глибокому круглому бокалі горіла гелева свічка, у глиняному вазоні стояла композиція з сухих квітів, поруч лежала купка книжок. Роман узяв першу – «Книга для читання з зоології». «Актінії, – прочитав він, розкривши книжку посередині, – дуже схожі на чарівні рослини з дивовижної краси квітками. Актінії належать до класу коралових поліпів, але не мають вапняного кістяка. Вони нерідко знаходяться в тісному симбіозі з молюсками, рибами, крабами, раками та іншими морськими тваринами. Наприклад, між щупальців цієї морської рослини чудово уживається рибка-клоун, на яку отрута актінії не діє. Але, своєю чергою, вона може слугувати принадою для інших хижаків, що за нею полюють. Варто лише супротивнику доторкнутися до щупальців актінії, як він сам стає її жертвою…»

– О, ви також захоплюєтесь зоологією? – почув він голос хазяйки, яка вже ставила на стіл філіжанки з кавою.

– Швидше за все – психологією, – відповів Роман. – А стосунки у світі тварин, якщо відкинути закони природи, – суцільна психологія людських взаємин.

– Але ж вовк ніколи не з'їсть вовка…

– Можливо, але я у цьому не впевнений. Залежно від обставин, у які вони потраплять… Вам дуже личить цей колір, – перевів розмову в потрібне русло Роман.

– Я взагалі люблю темні відтінки. А ще обожнюю сутінки. Вам це, мабуть, здається дивним?

– Зовсім ні. Я вас розумію. У сутінках краще думається.

Вона розправила на колінах складки своєї чорної сукні й поклала на них свою улюблену маленьку подушечку, вишиту бісером. Його, як і минулого разу, заворожив рух її тонких пальців – вона ніби пестила ними оксамитову поверхню.

– Я сама шию собі одяг, – сказала вона, – І цю сукню, до речі, також. У мене вже навіть з'явилися покупці – мої сусідки.

– А ту синю сукню, в якій ви були минулого разу, ви також пошили самі? – Роман аж задихнувся від власного нахабства. Йому здалося, що пити каву у цієї гостинної хворої жінки й одночасно розставляти на неї тенета – підлість, хоча раніше він не спостерігав за собою таких проявів сумління.

– Звичайно… А чому це вас так цікавить?

– Просто дуже дивна тканина… Багато років тому це, здається, був дефіцит… – із виглядом знавця Роман почав видавати інформацію, яку отримав від дружини. – У мене була колись знайома – сусідська дівчинка, якій батьки з Німеччини привезли таку сукню… Пам'ятаю, що це на мене справило неабияке враження. Дівчинку я давно забув, а от цей колір чомусь хвилює мене й досі… – почав імпровізувати він… Раптом йому насправді здалося, що сусідська дівчинка у помпезній сукні із чорно-синім полиском – не вигадка. Розповідаючи, він ніби побачив і ЇЇ тонкий стан, і густу чорну косу, а ще особливий запах від «заморської» сукні – цей запах не був ядучим запахом зеленої «Шахерезади»…