– Хто вона? – ще раз повторив Орест.
– Вона проживає за адресою: вулиця Лисенка, 42…
– Мені це ні про що не говорить!
– Ось як? А я гадав, що ви знаєте адресу, за якою мешкає ваше начальство.
– Цього не може бути! – і він нарешті зробив те, що хотів, а саме – з усієї сили пожбурив телефон у стіну…
* * *
Не встиг Містер Марпл увійти до свого кабінету, як до нього занесли комп'ютерну розпечатку про те, що трапилось у місті минулої доби. І він, заваривши собі міцного чаю, заглибився в читання. Три пограбування… Не густо. Студентський дебош у гуртожитку… Дрібниці! П'ять сімейних сварок із застосуванням холодної зброї… Милі сваряться – тільки тішаться. Не цікаво. Нарешті – труп! Стоп, прочитаємо уважніше… Знайдено тіло молодого чоловіка поблизу шосе, що веде в аеропорт Бориспіль… Був одягнутий у чорний піджак «від Вороніна», краватка – «Версаче», при собі мав гаманець із сотнею доларів… О, це вже цікавіше, на пограбування не схоже. Стоп, стоп! Ось воно: зрізане волосся! І – візитівка. Містер Марпл навіть не дочитав до кінця, він уже знав, що візитівка позначена фірмою «Ескорт-сервіс». Так воно і є! Містер Марпл чхнув рівно тричі і нервово потер долоні. Ось воно знову! Номер із «наживкою» не пройшов! Не в тому місці він полював… Що ж, принаймні, можна вважати, що в Дани В'ячеславівни – до речі, цікава жіночка! – є алібі.
«А хто тобі сказав, що це була саме вона? – раптом ледь не скрикнув Містер Марал. – Навіть Орест не міг упізнати її, а що бачив ти? Тендітна жінка вискочила з під'їзду, швидко сіла в авто. Ти вирахував її лише за адресою… А хіба то не могла бути якась співучасниця? Лисиця, що заплутує сліди…» Містер Марпл дістав свого нотатника і знову почав записувати у нього свої «пункти»: 1. Встановити особу «жінки-Лисиці». 2. Чи не могла то бути Марина? 3. Перевірити клубні картки усіх відвідувачів «Ведмежого кута».
Коли було зроблено останній запис, ніби автоматично з'явився ще один: «Темно-синя сукня…» Романові здалося, що він десь уже бачив цей глибокий, ніби морський, відблиск… Невловна асоціація майнула й миттєво згасла. Містер Марпл не мав часу прислухатися – треба було діяти. Асоціація розтанула десь на рівні шлунка, а може, трохи нижче… Гарячою, дражливою кулькою…
– Я на хвилинку! – гукнула вона з порога.
– Чому так? – почула з кухні веселий привітний голос і зраділа: її впізнали, їй раді, на неї чекали.
– О, моя мила! – вона влетіла на кухню, де так смачно пахло прянощами, й розцілувала підставлену на цей випадок щоку. – На мене вже чекають найневідкладніші справи! Ого-го!
– Наприклад, ось ця чарка із моєю фірмовою наливкою?!
– Спокуснице, зміючко, янголе мій! Я готова у ній втопитися!
– Тільки – разом!
– З тобою – куди завгодно!
– Ти занадто довірлива… Це небезпечно. Треба бути обережнішою. Світ улаштований не під тебе.
– Я це знаю. Тому й тікаю сюди. Ти вмієш зупиняти час. І мене також… Пам'ятаєш свій перший дзвінок – ти зупинила мене на самому краю, таке не забувається.
– Тепер тобі краще?
– Мені нормально. Нор-маль-но. Більшого мені не треба.
– Як він?
– Ти здогадалася?! Звідки ти здогадалась? Ти – мій Бог! Ти все знаєш…
– Це дуже просто. У тебе зараз зовсім інші очі. І я не знаю, чи добре це?… Я боюся за тебе…
– Не хвилюйся. Він не про що не здогадується. І не здогадається – більше в цю воду я не ступлю. Мені цікаво спостерігати тільки за собою. Це такі дивовижні зміни у підсвідомості. До речі, у тебе є Фройд?
– Порийся в шафі. Десь мав бути. Але навіщо тобі Фройд – зараз це вже не модно. Візьми Ніцше. Це Мефістофель за плечима людства.
– О, знаю, знаю – «підштовхни того, хто стоїть на краю прірви…», щось таке…
– Єй дещо інше: «…і тоді відітни верхів'я, бо з поверженим – не підведешся. Відітни!» [3] З вірша Василя Гєрасим'юка
– А це що таке?
– Треба читати сучасних поетів. Це – один із найкращих. Он візьми, книжка на столі…
Вона майже одним ковтком випила повну склянку наливки. Дивовижного, ні з чим не порівнянного напою, який робився тільки тут – млів, як травневий тягучий мед, у великому бутлі, час від часу щось промовляючи марсіанською мовою прозорих червонуватих бульбашок, муркотів, як добрий кіт, і ховав у собі усі таємниці сторічних виноградних плантацій.
– А знаєш, – сказала вона, – я колись почула одну дивну річ: у пору цвітіння виноградної лози у винних погребах починає грати вино, вже розлите по пляшках… І цього не може пояснити жодна наука! Мертві, розчавлені, вижмакані вщент ягоди, що вже перетворилися на рідину, відгукуються на цвітіння своїх ще живих побратимів…
Читать дальше