Ірен Роздобудько - Ескорт у смерть

Під рясним і вже доволі холодним осіннім дощем Дана побігла до свого авта і, не слухаючи помічника режисера, що наздоганяв її з якимись папірцями в руках, люто грюкнула дверима машини перед самим його носом. «Бридота! Не хочу більш нічого!» – крутилося в її голові.

…Кілька останніх тижнів вона жила так, ніби стояла на гребені даху й протяг обвівав її з усіх боків. Дана боялася цього відчуття і водночас шалено бажала ще раз пережити ці божевільні, захоплюючі хвилини передчуття смерті. Вона знала, що це таке… Тоді їй виповнилося чотири роки. Зі своєю вірною подружкою Свєткою вони порпалися в пісочнику, намагаючися зробити з купи сирого, тільки-но завезеного з берега річки піску, пиріг для ляльок. Хто не знає, що таке вологий, ніжний, мілкий пісочок, той ніколи не був дитиною! Свєтка навіть хотіла спробувати його на смак. Дівчата не одразу зрозуміли, що трапилося, коли з під'їзду вискочила їхня сусідка – двадцятирічна красуня з циганським іменем Зарема – і, вхопивши обох за руки, потягла сходами їхнього чотирьохповерхового будинку на самий дах. Дівчата реготали й не пручалися. Вони давно і зацікавлено спостерігали за чорнокосою красунею й вважали, що вона схожа на Білосніжку із казки про сімох гномів. Зарема тягла їх сходами, потім відчинила люк та силоміць втягнула обох на заборонене для дитячих ігор горище. Потім вони піднялися на дах, і Зарема, міцно тримаючи подруг за руки, стала на самісінький край.

А далі почалося щось незрозуміле.

Зарема щось кричала страшним голосом і боляче, ніби лещатами, стискала дитячі долоні. Під будинком одразу ж почали збиратися люди. Крізь сльози Дана бачила, як чоловіки розстеляють на асфальті ковдри та перини, як голосять жінки, а у двір заїжджають дві машини – темно-синя, міліцейська та червона, пожежна. Потім із пронизливим виттям приїхала ще одна – «швидка»…

– Я зараз скину їх униз! – кричала Зарема. – І стрибну сама! Нам усім – не жити! Відпустіть його, суки! Я хочу його бачити! Він ні в чому не винен! Ще один крок – і я скину їх униз! – кричала вона одному з пожежників, який почав підніматися на дах блискучими розсувними сходами.

– Відпусти! – ревіла Свєтка та намагалася вкусити божевільну за руку.

Зловісно зареготавши, Зарема почала кружляти на самому краю, розкручуючи у двох руках, як баласт, переляканих подруг. Дана бачила, як під її ногами страшна порожнеча із крихітними фігурками людей, що скупчилися внизу, змінюється на смоляне покриття даху. Внизу здійнявся страшний галас. У натовпі знепритомніли кілька сусідок. Під самими носаками своїх сандалів Дана бачила прірву і… раптом їй закортіло стрибнути. Вона була впевнена, що – полетить, що її нинішня оболонка одразу ж розтане в повітрі, а натомість вона перетвориться на пташку. Тоді вона вперше зрозуміла, що має недосконалу оболонку, не здатну на політ… Як потім розповідали сусіди, це тривало кілька годин, аж поки у міліцейському «ґазику» до будинка підвезли ув'язненого чоловіка Зареми й він умовив дружину відпустити дітей. Що було потім, Дана не пам'ятала, але відчуття безмежного простору, який обіцяв спокій та політ, лишилося із нею назавжди.

І от зараз їй знову здалося, що вона балансує на краю прірви. І ім'я цієї прірви – Орест.

Вона намагалася звільнитися від цих думок. Але не могла втриматися від того, щоби зайвий раз не пройти повз «гостьову» залу й подивитися, що там поробляє цей ґітарист-приблуда. Вона хотіла, щоби його не було. Вона хотіла бачити його щодня. Вона ненавиділа його. Вона помічала, що й він спостерігає за нею, і ці красномовні погляди здавалися їй ворожими. Кожного разу коли він ішов «за викликом», у Даниній душі піднімалася темна хвиля гніву й огиди. Подумки вона називала усіх своїх службовців повіями, хоча й усіляко культивувала в них думку, що вони виконують почесну місію порятунку жінок від самотності й позбавляють їх інших комплексів.

З жахом та захватом, через ненависть та презирство, вона розуміла, що закохалася. Закохалась уперше. У продажного нікчему, який до того ж виявився років на десять молодшим від неї. Надійний тил, яким усі ці роки був для неї «Пет-Пет» (так вона називала чоловіка), зрушився, захитався за її спиною й зсунувся кудись убік. Вона знову стояла на гребені даху з шаленим бажанням скоріше стрибнути униз. Але тепер вона розуміла, що не полетить. Що оболонка – її випещена в косметичних салонах та дорогих перукарнях оболонка – перетвориться на шматок м'яса із перемеленими кістками. Не більше. Клятий білявий бовдур муляв їй очі, заважав спокійно жити та працювати. Пет-Пет майже постійно перебував у відрядженнях, на презентаціях та показах одягу. Увечері Дана лишалася наодинці з телевізором. Вона давно помітила, що потрібне рішення надходить випадково. Так, переглядаючи вкотре найулюбленіший фільм своєї юності «Собака на сіні», вона наштовхнулася на думку, яку подав з екрану секретар-Боярський прекрасної Діани-Терехової: якщо власна гординя заважає насолодитися забороненим коханням, можна зробити це інкогніто. Думка Дані сподобалася. Вона ніби відчула потреби й вагання прекрасних та самотніх жінок світу: від середньовічних маркіз, закутих у панцирі корсетів та комплексів, нав'язаних етикетом, – до своїх клієнток. Вона ніби сама перетворилася на одну з них і вперше відчула, наскільки це може бути принизливим. Краще принизити його, вирішила Дана, і їй спало на думку оформити анонімне замовлення на Ореста. А що? Невеличкий, незобов'язливий вечір у затишному ресторанчику на околиці міста, невимушена розмова, рахунок, який вона з легкістю оплатить сама. Можливо, це зніме й напругу, й цю хворобливу зацікавленість, що виникла нізвідки й має так само непомітно піти з її спокійного облаштованого життя. Дана обмірковувала, як зробити анонімне замовлення, й вирішила зробити це через пошту. У свій лист до власної агенції із призначенням міста і часу зустрічі вона, на свій страх та ризик, вклала п'ятсот доларів. Якщо лист не дійде – так тому й бути, вирішила вона…