– По-перше, це моя особиста справа. А по-друге, я б не хотів, аби хтось втручався у мої справи. Тим більше такі.
– Не гарячкуйте, юначе. Я не зрозумів відповіді. Орест сердито засопів і процідів крізь зуби:
– Ні. Ця робота не для мене!
– Так ось, що я вам скажу, шановний, – гаряче заговорив Містер Марал. – Я розумію, що ви шукаєте роботу для справжніх чоловіків, і вона у вас буде, якщо ви уважно мене вислухаєте.
– Я слухаю! – в очах Ореста засвітився інтерес.
– Вам неодмінно треба влашуватися на роботу в «Ескорт-сервіс»!
Вогник в очах Ореста миттєво згас, він навіть почав підводитись аби скоріше піти звідси, але Містер Марпл міцно ухопив його за руку, змушуючи сісти.
– Ви мене не дослухали. Вам хочеться справжньої роботи, за яку вам платили б хороші «бабки». Так ось, «бабки» ви отримуватимете в фірмі, а роботу – справжню й навіть небезпечну – гарантую вам я!
– Ким же ви можете мене призначити у цій фірмі? Сутенером?
– Ні – «наживкою»!!!
– Наживкою для багатеньких клієнток? – криво посміхнувся Орест, знову пориваючись підвестися зі свого місця.
– Наживкою для вбивці… – зробивши круглі очі, прошепотів Містер Марпл й відкинувся, споглядаючи за ефектом, який мали справити його слова. Але Орест лише дістав з кишені пачку цигарок і повільно запалив.
– Поясніть ще раз, для особливо тупих… – попросив він, випускаючи з рота кільце диму.
– Господи, що за покоління! – зітхнув Містер Марпл, – Почнемо з самого початку. Чи знаєте ви про вбивство двох працівників цієї фірми?
– Щось чув…
– Так от. Мені здається, що у місті з'явився маніяк. Журналісти вже охрестили його «перукарем». Його жертви різні, але є дещо, що їх об'єднує, – їхня зовнішність. Обидва – високі, русоволосі. Ваш типаж. Гадаю, я на вірному шляху. Але для підтверження цієї думки мені потрібні аргументи. Головний аргумент – безпосередній свідок. Хоча, скажу відверто, я не маю права залучати до процесу слідства приватних особ. Тому звертаюся до вас із проханням. Як до громадянина! Я впевнений: якби ви влаштувалися на цю роботу, мали б шанс стати наступною жертвою…
– Блискуча перспектива!
– Ви не дослухали, юначе. Знаєте, як кажуть: той, хто попереджений – озброєний! Я завжди буду поруч. «Перукар» полюватиме за вами, я – за ним. Ось яку «наживку» я мав на увазі. Вам треба буде лише трохи попрацювати, освоїтись, увійти в довіру. Вже не кажучи про те, що там добре платять. Майже ні за що… Одне задоволення – погуляти з гарними жінками. Я б і сам не відмовився.
– Ви когось підозрюєте?
– Придивитися уважно, гадаю, слід до хазяйки та її менеджера. Щось вони у мене не викликають довіри. Ну як, ви згодні? Це ж справжня чоловіча робота. Врешті, я також ризикую, звертаючися до вас. І тому моє прохання – суто людське, приватне.
Орест думав кілька хвилин.
– Біс із вами, давайте спробуємо… Але якщо я загину смертю хоробрих, обіцяйте сказати на поминках, що я був вашим агентом і виконував складне державне завдання з ліквідації маніяка.
– Обіцяю, я завжди буду поруч! – посміхнувся Містер Марал, і чоловіки потисли один одному руки.
Орест попрямував до найближчого телефону-автомату домовитися з Мариною про зустріч. А Роман Олексійович із тяжким зітханням узяв грубі нестругані палички й почав тицяти ними в «китайську страву».
* * *
«Орестея» – ось як називалася комедія, що тривала в офісі ось уже другий тиждень. Про загибель двох працівників намагалися не говорити. Натомість Марина подвоїла зусилля з добору кадрів. Але останнім часом їй не таланило, і єдиним, ким вона могла б пишатися, був Орест. Навіть Дана В'ячеславівна оцінила якості нового співробітника та спритність Марини. Орест постійно перебував у кімнаті відпочинку, тихенько награвав на гітарі. Він майже ні з ким не розмовляв, але слухняно збирався на чергове «завдання» і з таким же незворушним виглядом повертався назад, знову беручися за гітару. Він ніколи не замислювався над тим, що у світі існує стільки самотніх та самостійних жінок, здатних заплатити за годинний супровід шалені гроші. Він не розумів, навіщо їм це потрібно. Й одного разу не втримався, запитав про це свою чергову супутницю. Вона назвала себе Оленою, хоча, як відзначив про себе Орест, на знімках у газетах, на кшталт «Ділового вісника», вона фігурувала під зовсім іншим іменем…
– Знаєте, що страшніше за пораненого тигра? Самотня жінка! – сказала Олена. – Ви, чоловіки, цього просто не знаєте. Якби ви могли почути наші розмови… Самотня жінка – то монстр, здатний на все. Заміжня жінка – також монстр. Особливо тоді, коли починає прискіпуватися до власного чоловіка. Тому для таких, як я, важливіше – престиж та спокій. Я достатньо заробляю, набагато більше, ніж усі мої чоловіки. Пов'язати себе черговим шлюбом – то не для мене. Але вийти кудись «у світ» я повинна із презентабельним мужчиною. На щось більше у мене не вистачає часу і, кажучи відверто, сил та нервів.
Читать дальше