Мішель Френсіс - Дівчина мого сина

Від офісу з кондиціонером до будинку Кавендішів було лише десять хвилин ходу, однак Черрі відчувала, що розпашіла від спеки, і нервувалася. Навіть із початком вечора температура сягала тридцяти градусів, і дівчина швидко й непомітно перевірила, чи під пахвами раптом не залишилося пітних плям. На щастя, минулося — лише невелика, розміром із п’ять пенсів, плямка під правою рукою.

Черрі хвилювалася. Їй хотілося їм сподобатися. Вона глянула на букет тигрових лілій, який тримала в руках: красиво загорнутий у коричневий папір і перев’язаний шворкою так, що здавалося, наче квіти затягли в корсет, — і знову замислилася над тим, чи цього вистачить. Квітів було багато, та ще й досить великих. «А як же інакше?» — іронічно подумала вона, адже цей букет коштував їй шістдесят фунтів. І знову ж таки лілії були великі. Вона порахувала стебла: сім. Це точно не занадто? Черрі переклала букет у другу руку, щоб долоні не дуже спітніли, і вирішила, що так чи інакше вже запізно з ними щось робити. Важливо було прийти не з порожніми руками. Вона звернула на вулицю, де жили Кавендіші, і глянула на годинник, побоюючись, що може прийти зарано. Господи, вона в жодному разі не хотіла виглядати так, наче була у відчаї чи щось таке. Черрі швидко перейшла на іншу вулицю, яка привела б її на протилежний кінець тієї, на якій вона щойно була. Пройшла вздовж неї, удаючи, ніби трохи заблукала, на той випадок, якщо поруч був хтось знайомий із тими людьми, з якими вона збиралася зустрітися, і згадка про те, як вона блукала навколо, могла з’явитися в буденній розмові пізніше. Ця думка змусила її зніяковіло здригнутися.

Вона звернула на другий кінець вулиці Кавендішів і, глянувши на годинник, узяла такий темп, щоб дійти до металевих воріт під номером тридцять вісім точно о шостій тридцять. Вона пройшла шаховою дошкою, що була викладена ідеально чистою білою та чорною плиткою, до великих масивних чорний вхідних дверей і подзвонила у дзвіночок. Чекати їй довелося недовго: двері відчинив радісний та гостинний Даніель. Він узяв її за руку, палко, але коротко поцілував у губи.

— Привіт! Вони до смерті хочуть із тобою познайомитися, — прошепотів він їй на вухо, ніби попереджаючи, а потім вона почула кроки двох людей, які наближалися до них.

Першим ішов містер Кавендіш — широкоплечий чоловік, який звик заходити до кімнат, не маючи ані краплі страху перед тим, що там може бути. Він був вбраний у сорочку з короткими рукавами, заправлену в шорти — дивне поєднання напівофіційного та буденного стилю, а його погляд, — не те, щоб злий, — скував Черрі. Він схопив її вільну руку з більшою силою, ніж це було потрібно, — упевнено, по-чоловічому і, якби Черрі говорила відверто, боляче.

— Тату, це Черрі.

— Говард, — промовив він, представляючись. — Приємно познайомитися.

— Взаємно, Говарде.

Він відпустив її руку, і Черрі відчула поколювання, коли кістки випрямилися й відновився кровообіг. Потім настала черга Лаури. Черрі зі здивуванням та прихованим захватом усвідомила, що Лаура взяла її руку й, глянувши на неї, ніби зачарована, притягла ближче й розцілувала в обидві щоки.

— Дуже рада познайомитися, Черрі.

— Я теж, — відповіла вона й віддала букет. — Це для вас.

Лаура прийняла квіти з величезним задоволенням, і Черрі зраділа, що не поскупилася на них.

— О, вони прекрасні. Дякую.

Черрі не могла до кінця повірити в те, що ця чарівна жінка, напевно, того ж віку, що й її мати. Вони були такі різні. Лаура — висока, велична, яскрава білявка. Кремова шовкова блузка та широкі карамельні штани підкреслювали її силует так, наче це був їхній привілей, а в цілому складалося враження, наче вона була однією з осяйних золотих богинь.

— Мені подобається ваша блузка, — не стрималася Черрі й мусила докласти всіх зусиль, щоб придушити рум’янець, що почав був з’являтися на її щоках.

— А мені твоя, — відповіла Лаура. — Тобі дуже личить цей колір.

Черрі ще більше почервоніла, відчуваючи, що спонукала Лауру сказати щось приємне у відповідь, і стояла, не кажучи ані слова, усміхалася й мріяла про те, аби бути хоч трішки витонченішою.

— Саме час випити, — сказав Говард і попрямував, як Черрі вже знала, в одну з віталень.

Вона сіла на краєчку довгого сірого дивана, і, дякувати Богу, Даніель сів поруч. Лаура трішки відстала й, напевно, поклала десь квіти, бо її руки вже були вільні. Вона не змогла б так швидко поставити їх у вазу, і Черрі відчула себе зневаженою. Її квіти в’януть десь на полиці? «Зберися, — суворо сказала вона собі, — навряд чи Лаура могла зникнути хвилин на десять, щоб поставити букет, якщо ти щойно прийшла. З квітами все буде добре».