Мішель Френсіс - Дівчина мого сина

— Щастя їм, — промовила вона так, що стало зрозуміло: тему вичерпано.

— Хочеш зазирнути до своєї кімнати й перевірити, чи не залишилося там чогось, що ти хотіла б забрати із собою? Я розібрала всі твої старі іграшки, ще відколи ти була геть мала.

Черрі не хотіла. Вона вже забрала з цієї квартири все, що хотіла, тому думка про те, щоб узяти хоча б частину свого дитинства в нове життя, більше була схожа на спаплюження.

— Не можу, мамо. Я домовилася зустрітися з друзями. Можливо, іншим разом. Що скажеш?

З цими словами вона підвелася.

— Я й справді вже мушу йти, час повертатися в Лондон.

Венді приховала своє розчарування й теж підвелася.

— О, люба, дякую, що приїхала аж сюди. Для мене це дуже важливо.

Запала коротка тиша, жодна з них не говорила ані слова, потім Черрі осяйно всміхнулася.

— Ясно, — сказала вона й попрямувала до дверей.

Вона дозволила поцілувати себе в щоку й збагнула, що їй у руку тичуть маленький пакунок.

— З днем народження, — урочисто промовила Венді, чекаючи на щось.

Черрі була впевнена, що це було щось, що мама до смерті хотіла їй подарувати. Пакунок був загорнутий у «милий» квітчастий папір, який виглядав так, наче призначався для чотирирічних і ще молодших. Треба було відкрити його зараз, однак Черрі не змогла б приховати розчарування й поклала подарунок до сумочки.

— Усього найкращого, люба, — уривчасто промовила Венді.

Це була мука. Черрі розуміла: її мама знала, що дочка воліє якнайшвидше піти, — але придушила в собі це відчуття, удавши, що не помітила сповненого болем погляду Венді. Груди їй стискала провина: вона ненавиділа бути тут, ненавиділа те, ким була, коли жила тут.

— Дякую, мамо.

Вона втекла й заквапилася назад до станції Східний Кройдон. З кожним кроком почуття провини росло. Вона дістала телефон і відправила повідомлення, щоб хоч якось очистити сумління: щось приємне й сердечне про те, як гарно було зустрітися. Щойно вона отримала радісну відповідь, як відчула, що біль у її грудях зменшився, а тоді спочатку потягом, а потім на метро вона дісталася дому.

На повернення до Тутінга знадобилося півгодини, і вечір ще й досі був теплим. Вона налила собі келих вина, що залишилося з вихідних із Даніелем, і вийшла в крихітний сад у внутрішньому дворі. Він був лише три кроки завширшки й шість кроків завдовжки, і Черрі могла бачити димоходи лікарні святого Георгія з-за огорожі й цілу низку квартир, що йшли паралельно до її будинку, однак знадвору там було менше місця. Промайнула лисиця й безшумно зникла в дірці до сусідського садка, яку викопала під огорожею. Спостерігаючи за нею, вражена здатністю цих тварин обживатися в будь-якій частині Лондона, Черрі відпила вина. Декілька тижнів тому вона чула в радіошоу, як люди телефонували з таких місць, як Бернз та Челсі, і скаржилися, що лисиці пробираються в будинки. З усіх районів, де вона могла дозволити собі житло, Тутінг був найближчим до центру міста, а далі орендна плата зростала так швидко, як зарості терну, не даючи їй вибору. Це змусило її замислитися над тим, що вона збиралася одягти завтра, і Черрі з келихом вина в руці пройшла до спальні. Відчинивши шафу, вона критично оглянула свій одяг. Схоже, що завтра знову буде спекотно, а тому потрібне те, що не зімнеться й не затреться впродовж робочого дня в офісі. Урешті-решт вона вибрала стриману шовкову блузу й темно-синю спідницю-олівець. Черрі залишила місце для вибраного одягу в центрі шафи, розштовхавши все інше по боках, і задоволено дивилася на речі якусь мить перед тим, як зачинити двері. Вона повернулася в сад і захоплено думала про наступний день і про те, з яким нетерпінням чекає на знайомство з батьками Даніеля. До Лаури вона відчувала теплоту за запрошення, яке до того ж отримала так скоро після початку їхніх стосунків із Даніелем. Такого не траплялося, навіть коли вона ще зустрічалася з Ніколасом. Черрі уявила родину Даніеля, і її накрила хвиля задоволення від того, що вона вписувалася в цю картинку. З Даніелем було дуже легко, і вона відчувала, що його батьки виявляться такими ж приємними в спілкуванні.

Уже значно пізніше, коли того вечора Черрі пішла спати, вона згадала про подарунок. Це була остання модель i-Phone, і вона усвідомила, що в такий спосіб мати спробувала зрозуміти її й купила те, що, на її думку, мало сподобатися молодому поколінню. А ще вона знала, що це коштувало їй значної частини зарплатні. Це чомусь було дуже сумно, адже хай там як, у неї вже був один такий. На Черрі знову нахлинуло відчуття провини, і вона сховала подарунок у шухляду, лягла на подушку й зітхнула. Вона й гадки не мала, як мати впишеться в її майбутнє.