Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

Нова учителька увійшла, блиснувши білозубою, як у кінозірки, посмішкою. У неї були вузькі стегна, тонка талія і хода професійної манекенниці. Спідницю мала коротшу за Милчину на цілу долоню! Коли директор пішов, вона сказала не «здрастуйте» або «добрий день», як говорять інші вчителі. Вона сказала: «Привіт! Значить, наступний уроку вас фізика?» І сіла на стілець поряд з учительським столом. Спідниця поїхала вгору, і по класу пронеслося якесь дивне зітхання — вчительки ніколи не носили короткого! Картину вінчали розкішні темні кучері нижче плечей і такі ж темні очі.

Буцефал позадкував від неї, як від чуми. Перечепився через стілець і, трохи не виколовши Милці указкою око, вискочив з класу. Втім, на нього вже ніхто не звертав уваги. А я навіть не помітив, коли всі сіли. Стояв стовпом і в двоє очей дивився на неї. Потім хтось прибрав стільця, і я гепнувся на підлогу. Всі заіржали.

— Добре, що головою вдарився, а то убився б, — в’їдливо зауважив хтось позаду. — Правда, Кощію?

— Замовкніть, скоти, а то я зараз сам повибиваю ваші дурні мізки, — відповів я.

— Ти не забився? — вона підійшла і простягла руку. Рука в неї м'яка і тепла. М'яка і тепла, як що? Може, як пісок на пляжі літнього вечора?

— Чому тебе називають Кощієм? — спитала вона, не зважаючи на галас, що знявся у класі.

— У цих бовдурів для кожного знайдеться прізвисько. Мене називають так тому, що я худий, — відповів я, дивлячись на ідіотські заповіді на дошці. Бо був майже на голову вищим і, коли опускав очі, не міг не помітити в глибокому вирізі білосніжного мережива. — Вони і для вас щось придумають.

Пролунав дзвінок, а я сидів і дивився на неї, поки вона не вийшла. Не знаю, чому. Просто приємно було дивитися. Милка, моя сусідка по парті, дала мені щигля нерівно обрізаним нігтем.

— Вона красуня?

Нащо питати, адже сама має очі.

— Послухай, — сказав я, — як, вона сказала, її звати?

— Кощію, ти справді ідіот, чи лише прикидаєшся? — Милка з гуркотом відсунула стільця і встала.

— Думаю, справді. А коли що й було в голові, то вилетіло, коли впав.

Я не збирався прикидатися і, як на мій погляд, збоку зовсім не виглядаю ідіотом. Але вона пішла, гримнувши дверима так, що мало не обвалилася стеля, і всі подивилися в наш бік. Та плювати я хотів на їх погляди. Сидів і думав: «Рука в неї м’яка і тепла, як що? Як трава на лузі в полудневу спеку».

На наступному уроці Милка сказала:

— Коли це тебе так цікавить, то її звати Алісою. Дивне ім'я. Їй 22 роки. Незаміжня, але має дворічну доньку. Хоча з вигляду схожа на десятикласницю або навіть дев'ятикласницю. Її навіть відмовились обслуговувати без черги в нашому буфеті, як інших викладачів, — в Милчиному голосі вчувалася зневага.

Я весь день думав про неї. Навіть мати помітила, що я трохи дивний і спитала, що трапилося.

— Нічого, впав і вдарився головою. Та не хвилюйся — пожартував.

Я ліг на ліжко, увімкнув музику і став думати про неї.

Може, й правда, що від удару в мене якась клепка вилетіла з голови? Думати про Алісу так само приємно, як слухати «Бітлз» або читати детектив. Але вона старша за мене на шість років і, мабуть, швидко вийде заміж. Наприклад, за Буцефала. На перерві бачив, як Буцефал ішов за нею і косився на її ноги. Звісно — було на що подивитись. Він розлучений. Якщо коли-небудь вони одружаться, Буцефал примусить її в ліжку конспектувати матеріали XXIV з'їзду.

Добре було б потрапити з нею на безлюдний острів — і щоб там не було інших чоловіків. Це був би острів серед теплого океану, з синім небом, блакитною лагуною і білим піском. Ми б жили в хижі, схованій в заростях папороті і кокосових пальм. Нас будив би спів райських птахів з ліловими крилами і рожевими хвостами. Кожного ранку я приносив би їй оберемок дивовижних квітів. Там не треба буде працювати, лише простягни руку — і в долоні опиниться гроно теплих зрілих бананів чи ананасів.

Ці думки переповнюють мозок, як піна — пивного кухля. Тому, щоб моя добра стара голова не луснула від їх надлишку, цієї ночі вирішив — буду записувати все, що хвилює мене, до цього зошита.

10.05.75 р.

— Думаєш, я не знаю, чому ти ходиш на заняття в темних окулярах? — мовила Милка найуїдливішим тоном.

Чесно кажучи, так я й думав, тому відповів:

— У мене болять очі.

З цими окулярами мав добрячу халепу. Буцефал вирішив, що окуляри не передбачені комплектом шкільної форми і відіслав мене до медпункту. Але медсестра мені повірила і навіть дала направлення до окуліста.