Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

Міс Вінтер дивилася кудись у простір. Знаменитий мідно-червоний колір її волосся вже перетворився на блідо-абрикосовий. Вона більше не користувалася лаком для волосся, і розкішно вкладені кучері поступилися місцем м’якій безформній плутанині. Обличчя міс Вінтер було незмінно суворим, а сама письменниця трималася так напружено, наче протистояла поривам колючого вітру, який відчувала лише вона. Нарешті міс Вінтер поволі перевела погляд на мене.

– З вами все гаразд? – запитала вона. – Джудіт каже, що останнім часом ви мало їсте.

– Я завжди так їм.

– Але ви дуже зблідли.

– Може, просто трохи втомилася.

Того дня ми закінчили рано. Гадаю, ніхто з нас не мав особливого бажання розмовляти далі.

Наступного разу міс Вінтер мусила докласти чималих зусиль, щоб продовжити роботу. Поки письменниця зв’язувала докупи обірвані нитки оповіді, я спостерігала за нею й помітила, що цього разу вона не начепила штучних вій. Були звичні пурпурові тіні, були розмашисті чорні лінії в куточках повік, але без «павучих лапок» – штучних вій – міс Вінтер несподівано стала схожою на дівчинку, яка гралася з материною косметичкою.

Усе склалося зовсім не так, як гадали Естер і лікар. Вони думали, що Аделіна буде скаженіти, брикатися і хвицатися. Що ж до Еммеліни, то вони розраховували, що її ніжна любов до Естер допоможе дівчинці пережити раптове зникнення сестри. Словом, вони очікували, що дівчата поводитимуться так само, як і до розлучення. А дівчата зламалися. Вони перетворилися на пару ганчір’яних ляльок, майже позбавлених ознак життя.

Ні, кров так само циркулювала в їхніх жилах, хоча й повільно, ніби з неохотою. Вони слухняно ковтали суп, яким їх годували з ложки – в одному домі Хазяйка, в другому Теодора Модслі. Але це був звичайний ковтальний рефлекс: жодна з дівчат не мала апетиту. Удень сестри дивилися перед собою якимись невидющими очима, а вночі ніяк не могли заснути, хоча лежали зі стуленими повіками. Їх розлучили. Це було гірше, ніж канути в небуття. Вони почувалися ампутованими – тільки замість кінцівок їм видалили душі.

А що ж наші науковці? Чи не гризли їх сумніви щодо їхнього вчинку? Чи не кидали кволі постаті пригнічених двійнят жодної тіні на блискучий дослідницький проект? Ні Естер, ні лікар Модслі не були людьми жорстокими. Вони були просто сліпі. Їх завели в оману їхні амбіції.

Лікар Модслі здійснював досліди. Естер асистувала. Потім вони зустрічалися й порівнювали свої висновки. То у бібліотеці в Енджелфілді, то у лікаря в кабінеті сиділи вони, схилившись над паперами, у яких фіксувалися всі подробиці життя двійнят. Поведінка, харчування, сон. Дослідники сушили голови: чому в дівчат відсутній апетит? чому вони кволі? Експеримент перебігав не так успішно, як сподівалися Естер і лікар Модслі, але двоє затятих дослідників відкидали можливість власної помилки й воліли вірити у те, що їхні спільні зусилля здатні сотворити чудо.

Лікар уперше за багато років мав нагоду співпрацювати з науковим інтелектом найвищого порядку. Його асистентка на льоту вхоплювала наукові принципи й відразу ж знаходила їм практичне застосування. Робила вона це дуже професійно – лікар Модслі змушений був визнати це. Сама ж Естер із захопленням констатувала, що нарешті знайшла адекватне застосування своєму інтелектові. Після щоденних зустрічей вони з лікарем аж світилися радістю й захватом. Тож їхня засліпленість була цілком природною. Хіба ж могли вони, перебуваючи у стані піднесення, припустити, що їхній експеримент обертається лихом для дівчат, за яких вони були відповідальні? Можливо, тільки вечорами, сидячи кожне поодинці й записуючи нові враження і факти, могли вони, поглянувши на дитинча, яке з невидющими очима сиділо у кутку, відчути перебіжний докір сумління. Можливо. Але подібним почуттям не місце було в наукових нотатках.

Однак факт лишався фактом: науковий проект тупцював на місці. Близнючки впали в кататонічний ступор, а «нової Аделіни», що мала вийти з туману, видно так і не було. Та, як відомо, справжніх науковців відсутність результату не розхолоджує; тож Естер і лікар уперто продовжували роботу: креслили таблиці та графіки, висували теорії й розробляли складні експерименти для їхнього підтвердження. З кожною невдачею вони переконували одне одного, що усунули ще один аспект невідомого і мають перейти до перевірки наступної багатообіцяючої гіпотези.