Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

Я спиталася і про родину батька двійнят: хоча містер Марш і помер, і діти ніколи не знали його, все одно в них тече його кров, справляючи вплив на їхню вдачу. Утім, місіс Дюн змогла розповісти мені про нього дуже мало. Натомість вона розказала мені кілька історій про матір двійнят і їхнього дядька, і в цих історіях, якщо я правильно прочитала між рядків (не маю сумніву, що місіс Дюн саме на цю мою здатність і сподівалася), містилися натяки на обставини вкрай скандального характеру… Але те, на що вона натякала, є майже неймовірним, принаймні у нас в Англії; я підозрюю, що тут економка просто дала волю своїй фантазії. Розвинена уява – це добре, це є ознакою здорового розуму, без неї були б неможливими наукові відкриття; але у таких серйозних питаннях, як мораль, уяву треба стримувати. Якщо її не стримувати, вона може і до глупоти призвести. А може, це все старість? Бо загалом місіс Дюн не схожа на пліткарку. Хай там як, а я відразу ж викинула сумнівну інформацію з голови.

Я пишу ці рядки і чую приглушені звуки за дверима моєї кімнати. То дівчата повилазили зі своїх схованок і потихеньку скрізь нишпорять. Ними ніхто ніколи не займався, вони звикли виробляти все, що їм заманеться. Безперечно, їм піде на користь той режим порядку, дисципліни і гігієни, який я маю намір запровадити у цьому домі. Але зараз до дівчат я виходити не буду, хоча вони саме на це й сподіваються. Треба спантеличити їх на самому початку, що я і зроблю.

Місіс Дюн показала мені кімнати на першому поверсі. Скрізь – огидний бруд, усе вкриває грубезний шар пилюки, пошматовані штори висять як попало, але економка цього не помічає, гадаючи, що вони такі самі нові та чепурні, якими були багато років тому, коли ще живий був дід сестер-близнючок, а челяді в домі була належна кількість. В одній із кімнат я побачила рояль, який, на перший погляд, вже не підлягає ремонту, але все одно треба подивитися – може, ще вдасться його полагодити; є тут і бібліотека, яка, можливо, містить повно цікавих книжок. Які саме там книжки, стане ясно після того, як я повитираю там пилюку.

Інші поверхи я дослідила сама, не бажаючи змушувати стареньку місіс Дюн ходити вгору-вниз: у її похилому віці це надто велике навантаження. Коли я була на другому поверсі, мені почулося вовтуження, шепіт і здавлене хихотіння. Я віднайшла кімнату, де заховалися мої підопічні. Вони замкнули двері і притихли, коли я сіпнула ручку. Я покликала їх на імена – всього один раз – а потім полишила їх на самих себе і вирушила на третій поверх. У мене такий принцип: не ганятися за вихованцями, а змушувати їх самих приходити до мене.

Кімнати на третьому поверсі в такому жахливому стані, який годі й уявити. Там страшенно брудно, хоча іншого я й не чекала. З даху просочується вода (я так і думала), і на частково струхлявілих дошках де-не-де видніє цвіль. Украй нездорове середовище для дітей! Багатьох дощок на долівці бракує, і в мене склалося враження, наче хтось їх навмисне повідривав. Треба буде побачитися з містером Енджелфілдом і обговорити необхідність ремонту підлоги. Особливо треба буде наголосити на тому, що в деяких місцях можна запросто провалитися на нижній поверх або, щонайменше, зламати ногу. Усі завіси незмазані, всі двері покривилися від сирості. Куди б я не заходила, скрізь мене переслідує скрип дверей, рипіння дощок на підлозі і протяги, від яких тріпаються штори.

Коли я повернулася до кухні, місіс Дюн саме готувала вечерю, але в мене не виникло бажання споживати їжу, приготовану в тих жахливих каструлях, які мені довелося тут побачити. Тому я заходилася мити величезну гору брудного посуду (але спершу дочиста вишкребла раковину, бо її не шкребли роками), водночас невпинно спостерігаючи за тим, як місіс Дюн куховарила. Дорікнути їй нема чим – вона дуже старається.

На вечерю дівчата не з’явилися. Я покликала їх один раз – і більше не стала. Місіс Дюн хотіла була й далі звати їх та вмовляти, але я сказала їй, що в мене свої методи виховання і що вона має бути на моєму боці.

Невдовзі приїхав лікар – повечеряти. Як мене й попереджали, господар маєтку до столу не з’явився. Я думала, лікар образиться через це, але він повівся так, наче нічого не сталося. Тож за столом опинилися тільки ми удвох, а місіс Дюн усіляко намагалася нам догодити, хоча й не без суттєвої допомоги з мого боку.

Лікар виявився розумною, високоосвіченою людиною. Він має щире бажання допомогти двійнятам, і саме за його ініціативою мене привезли до Енджелфілду. Він довго розповідав мені про труднощі, з якими мені доведеться тут зіштовхнутися, і я намагалася слухати його з якомога ввічливішим виразом обличчя. Будь-яка гувернантка, провівши усього лише кілька годин у цьому домі, встигла б скласти повну і чітку картину тих завдань, що стоять перед нею, але він – чоловік, тож не розуміє, наскільки це надокучлива справа – вислуховувати розлогі пояснення про те, що вже і так давно зрозуміло. Я нервово вовтузилася, кілька разів досить різко й безцеремонно переривала його, але всі мої сигнали повністю пройшли повз його увагу, і я боюся, що енергія та аналітичні здібності лікаря значно перевершують його здатність до уважного спостереження. Я не збираюся незаслужено критикувати його за схильність бачити в кожному співрозмовникові людину менших здібностей, ніж він сам, бо він справді є людиною дуже розумною; тим паче, як то кажуть, «нема співця – послухаєш і горобця». Лікар напустив на себе вигляд смиренної скромності, але мене не обдуриш – я й сама часто маскуюся в такий спосіб. Однак у роботі, до якої я взялася, мені знадобиться його підтримка, і треба буде докласти зусиль, щоб зробити лікаря своїм союзником, попри всі його недоліки.