Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

Почасти міс Вінтер помилялася. Я й справді співчувала їй, уявляючи, яких мук їй доводиться зазнавати. Незабаром вона має стати так само ампутованою , як і я. Двійнята, що втрачають свою фізичну половину, втрачають і половину своєї душі. Межа, що відділяє життя від смерті, – непевна і тонка, і близнюк, що зазнав тяжкої втрати, живе ближче до цієї межі, ніж решта людей. І хоча міс Вінтер нерідко бувала дратівливою і сперечливою, у мене поволі виникла симпатія до неї. Особливо мені подобалася та маленька дівчинка, якою вона колись була і яка останнім часом стала проявлятися в ній дедалі більше. З коротко підстриженим волоссям, з обличчям без косметики, з тоненькими руками, на яких уже не було коштовностей, Віда Вінтер із кожним днем дедалі більше скидалася на дитину. На мою думку, саме ця дівчинка, а не доросла жінка, незабаром утратить свою сестру; і коли я думала про це, моя печаль була схожа на печаль міс Вінтер. Її драма мала розігратися тут, у цьому будинку, у найближчі дні, і це була та сама драма, яка визначила моє життя багато років тому, коли я ще нічого не розуміла і нічого не пам’ятала.

Я знову поглянула на обличчя Еммеліни. Вона вже наближалася до тієї межі, за якою колись опинилась моя сестра. Невдовзі ця жінка перетне її і стане тут навіки втраченою, а деінде – новоприбулою. У мене виникло химерне бажання нашептати їй на вухо послання для моєї сестри: вона невдовзі з нею зустрінеться… Тільки я не знала, що їй переказати…

І знову я відчула на своєму обличчі допитливий погляд міс Вінтер. Це спонукало мене відмовитися від мого абсурдного задуму.

– Скільки лишилося ждати? – спитала я.

– Кілька днів. Можливо, кілька тижнів. Не довше.

Того вечора я допізна засиділася з міс Вінтер. І наступний день теж провела біля ліжка Еммеліни. Ми то вголос читали, то подовгу мовчали, і тільки лікар Кліфтон, ненадовго заходячи, час від часу переривав наше пильнування. Здається, він сприймав мою присутність у кімнаті як щось природне, охоплюючи й мене тією стриманою і ввічливою посмішкою, яку дарував міс Вінтер, коли потихеньку обговорював з нею стан її сестри, що невпинно погіршувався. Після цього лікар часто затримувався і сидів з нами годину-дві, розділяючи наше добровільне ув’язнення і слухаючи, як я читаю вголос. Це були книжки, взяті навмання з будь-якої полиці, розгорнуті навмання на будь-якій сторінці, книжки, які я починала читати з будь-якого місця, часто – з половини речення. «Грозовий перевал» поволі приводив до «Емми», яка згодом поступалася місцем «Діамантам Юстасів», котрі перетворювалися на «Важкі часи», а «Важкі часи» трансформувалися у «Жінку в білому». Неважливо, що то були фрагменти. Усе світове мистецтво з його повнотою, з його довершеністю, з його витонченістю форм було неспроможне хоч чимось тут зарадити. А от звичайнісінькі слова – ті були як рятувальний круг, як рука допомоги. Вони наче навмисне позбулися свого приглушеного ритму, щоб той не став лічильником тих вдихів і видихів, які ще судилося зробити Еммеліні у цьому житті.

…Нарешті ще один довгий день згас; завтра Святвечір, день мого від’їзду. Якщо чесно, то мені не дуже хотілося їхати. Умиротворена тиша цього будинку, розкіш усамітнення в цьому парку – більше нічого я від життя й не бажала. Крамниця і батько здавалися мені маленькими, далекими і незначущими, а мати (як і завжди) – ще більш далекою і ще менш значущою. Що ж до Різдва… У нашій родині воно минало надто швидко, відразу після мого дня народження, тому для моєї матері це вже було занадто: вона не могла стерпіти ще й святкування народження дитинчати якоїсь чужої жінки, незважаючи на те, що народилося воно дуже-дуже давно. Я пригадала, як тато розпечатував різдвяні вітальні картки, що їх надсилали нам нечисленні друзі моїх батьків, а потім розставляв над каміном зображення безневинних Санта-Клаусів (бо ті не дратували своїм виглядом матір), усілякі засніжені пейзажі із зображенням звірів та птахів, але картки із зображенням Матері Божої ховав. Щороку в нього назбирувалася їх ціла потаємна купа: тиснені золотом зображення матері, що з любов’ю і захватом вдивляється у своє єдине, бездоганно довершене дитя, а дитя й собі дивиться на неї; обидва утворюють наче благословенне коло любові й цілісності. І щороку всі ці картки у великих кількостях переадресовувалися до смітника.

Я знала: якщо я попрошу, міс Вінтер дозволить мені залишитися. Ба більше: вона б навіть зраділа перспективі мати при собі співрозмовника у наступні тяжкі дні. Але я не попросила. Не наважилася. Я бачила, що стан Еммеліни невпинно погіршується. Вона слабнула, і невидима рука дедалі дужче стискала моє серце. Тривога підказувала мені, що розв’язка не за горами. Соромно зізнаватися у своєму боягузтві, але Різдво стало для мене нагодою втекти. І я скористалася з цієї нагоди.