Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

– Розумієте, ми потрапили у скрутне становище, – пояснила я. – Мого дядька наразі немає вдома, а наш садівник загинув. Це був нещасний випадок. Трагічний нещасний випадок. Оскільки сім’ї загиблий не мав і увесь час працював у нас, то я вважаю, що наша родина просто зобов’язана заплатити за похорон, та от тільки нам трохи бракує…

Правозаступник перевів погляд на Еммеліну, а потім – знову на мене.

– Будь ласка, – вела далі я, – не зважайте на мою сестру. Вона почувається не дуже добре.

Еммеліна і справді мала химерний вигляд. Я дозволила їй вирядитися у старомодну сукню, а очі її були такими прекрасними, що в них просто не лишалося місця для речі настільки прозаїчної, як здоровий глузд.

– Так, – співчутливо мовив містер Ломакс, стишивши голос. – Дещо про це я чув.

Віддаючи належне його розумінню і співчуттю, я перехилилася через стіл і конфіденційним тоном сказала:

– А тут іще з моїм дядьком не все гаразд… та вам же доводилося мати справи з Чарльзом Енджелфілдом, ви не можете не знати. З ним теж досить важко. – І я поглянула на містера Ломакса дуже чесними, щирими і широко розкритими очима. – Тому, відверто кажучи, мені дуже приємно, що я врешті-решт маю нагоду поспілкуватися з розумною людиною.

Правозаступник пригадав плітки про енджелфілдських сестер, які йому доводилося чути. Згідно з цими плітками, одна з двійнят була несповна розуму. Що ж, виснував він, зате з другою все гаразд.

– Мені теж дуже приємно, міс… е-е-е… Вибачте, нагадайте, будь ласка, як звали вашого батька.

– Марш – ось його прізвище. Але ми звикли, що нас величають по матері. Двійнята Енджелфілди – саме так нас звуть у нашому селі. Містера Марша ніхто не пам’ятає, тим паче ми. Адже нам так і не довелося його побачити. А стосунків з його родиною ми не підтримуємо. Я навіть часто думаю: а чи не варто нам змінити прізвище офіційно?

– Це можна. Чому ж ні? Насправді це робиться досить просто.

– Чудово. Зміну прізвища ми з вами обговоримо іншим разом. А сьогодні – про справи…

– Так, звичайно. До речі, хотів би вас заспокоїти стосовно похорону. Наскільки мені зрозуміло, ви не знаєте, коли повернеться ваш дядько?

– Мабуть, не скоро, – сказала я, і це більш-менш скидалося на істину.

– Вам не варто перейматися. Або ваш дядько приїде вчасно і сам відшкодує всі витрати, або від його імені це зроблю я, а всі справи з ним владнаю після його повернення.

Я зобразила на обличчі полегшення і, не дожидаючись, поки містер Ломакс встигне відійти від приємного усвідомлення того, що зняв величезний тягар з моєї душі, закидала його десятками запитань, які стосувалися одного: що трапиться, коли дівчина у моєму становищі, з недієздатною сестрою на руках, матиме нещастя назавжди втратити свого опікуна?

Кількома словами правник змалював мені ситуацію, і мені відразу ж стало зрозуміло, до яких заходів мені слід буде вдатися, у якій послідовності і як швидко.

– Але не думаю, що вам доведеться пройти через усе це, – підвів риску містер Ломакс, наче виправдовуючись, що перестарався, змалювавши все в похмурих тонах, і тепер намагаючись три чверті чорної фарби забрати назад. – Певен, що дядько ваш за кілька днів повернеться, ось побачите.

– Дай Боже! – поглянула я на нього, сяючи фальшивою надією.

Ми були уже у дверях, коли містер Ломакс пригадав найголовніше.

– До речі, він залишив адресу?

– Ви ж знаєте мого дядька!

– Я так і думав. Але ж ви хоч приблизно знаєте, де він зараз?

Мені дуже сподобався містер Ломакс, але я без вагань збрехала йому. Так було треба.

– Так, тобто… ні.

Він прискіпливо і серйозно поглянув на мене.

– Бо якщо ви не знаєте, де він…

І вже приготувався був знову перелічувати мені всі ті формальності, про які щойно розповів.

– Гаразд, я скажу вам, куди він поїхав – якщо, звичайно, можна вірити його словам…

Містер Ломакс здивовано звів брови.

– Мій дядько сказав, що поїде до Перу.

У правника очі мало на лоба не вилізли.

– Але ж ми з вами прекрасно розуміємо, що це абсурд, – сказала я на завершення. – Яке ще там Перу, прости Господи!

І зобразивши на своєму обличчі посмішку людини, яку заспокоїли й підбадьорили, я зачинила за собою двері й пішла, а містер Ломакс залишився, щоб від мого імені сушити голову над моїми ж проблемами.

Настав день похорон, а я так і не встигла як слід поплакати. Щодня доводилося чимось займатися. Треба було зустрітися зі священиком; потім почали обережно з’являтися мешканці села, щоб дізнатися про вінки та квіти; навіть місіс Модслі – і та прийшла; поводилася вона чемно, але прохолодно, наче на мене якимось чином упала тінь поганої репутації Естер.