Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

Стримуючи ридання, я повідомила лікаря, що дядько наш кудись поїхав.

– Поїхав? – спохмурнів лікар Модслі.

Хлопець ніяк не відреагував на мої слова. Отже, це для нього не новина. Він стояв, втупившись у свої черевики, аби тільки не бачити мерця, і я встигла виснувати, що він тюхтій.

– Нашого дядька немає лише кілька днів…

– Скільки днів, ви кажете?

– Ой, а коли ж це він поїхав? Достеменно не пам’ятаю… – я насупилася і вдала, ніби рахую дні.

Тут мій погляд «випадково» впав на мерця, і в мене підігнулися коліна.

Лікар і Амброс одночасно кинулися до мене, і кожен підхопив мене під лікоть.

– Гаразд, моя люба, згодом розкажеш, згодом, – пробурмотів Модслі.

Я дозволила їм провести мене навколо будинку до кухонних дверей.

– Не знаю, що й робити! – мовила, коли ми звернули за ріг будинку.

– Це ти про що?

– Про похорон.

– Вам нічого не треба робити. Я пришлю трунарів, а про решту подбає священик.

– А як же бути з грішми?

– Ними займеться ваш дядько, коли повернеться. А куди це він поїхав, до речі?

– А що, як він затримається?

– Ви гадаєте, що він може затриматися?

– Він… він такий непередбачуваний!

– Та й то правда.

Хлопець відчинив двері до кухні, а лікар провів мене усередину й підсунув крісло. Я знесилено в те крісло впала.

– У разі потреби правозаступник вирішить будь-які питання. Між іншим, а де твоя сестра? Вона знає, що трапилося?

– Вона спить, – збрехала я й оком не зморгнула.

– Та воно, мабуть, і на краще. Нехай спить, еге ж?

Я ствердно кивнула.

– А хто ж за вами наглядатиме тепер, коли ви залишилися тут зовсім самі?

– Наглядатиме?

– Мабуть, вам не слід залишатися самим… Особливо після того, що сталося. З боку вашого дядька було дуже необачно їхати від вас майже відразу після смерті економки, не знайшовши їй заміни. Когось неодмінно треба прислати.

– А чи справді це потрібно?

Я вся перетворилася на сльози і зелені очі. Не тільки Еммеліна знала, як поводитися жіночно.

– Звісно, потрібно, бо…

– А ви пригадайте, що сталося, коли дехто приїхав за нами наглядати. Ви ж пам’ятаєте нашу гувернантку? – і я блиснула на лікаря таким швидким злим поглядом, що той так до кінця й не повірив, що дійсно побачив його.

Лікар Модслі мав достатньо сором’язливості, щоб почервоніти і відвернутися. Коли ж він знову поглянув на мене, то побачив смарагди і діаманти – і більше нічого.

Нарешті озвався хлопець. Прокашлявшись, він мовив:

– Моя бабуся зможе сюди приходити, пане. Не жити, а просто щодня приходити – ненадовго.

Лікар Модслі розгубився. Він намагався знайти прийнятний вихід із цієї ситуації, і саме такий вихід йому пропонували.

– Добре, Амбросе, мабуть, це буде ідеальний варіант, принаймні наразі. А потім, якщо ваш дядько швидко повернеться і не буде потреби, як ви кажете… е-е-е, ну…

– А й справді. – Я поволі встала з крісла. – Ви подбайте про трунарів, а я переговорю зі священиком. – Я граціозно простягла йому руку. – Дякую, що так швидко прийшли.

Лікар Модслі остаточно втратив над собою контроль. Він ошелешено підвівся, і я відчула на своїй руці дотик його пальців. Вони були мокрими від поту.

Знову пильно придивився він до мого обличчя, намагаючись вгадати моє ім’я. Аделіна чи Еммеліна?

І лікар скористався єдино можливим шляхом відступу:

– Так жаль, що містер Діґенс загинув. Я дуже вам співчуваю, міс Марш, дуже співчуваю.

– Дякую, пане лікарю, – відповіла я, приховавши посмішку за вуаллю сліз.

Виходячи з кухні, лікар Модслі кивнув на прощання хлопцеві й зачинив за собою двері.

Тепер лишилося тільки Амброса випровадити.

Діждавшись, поки стихнуть кроки лікаря, я розчинила двері й кивнула.

– Між іншим, твоїй бабусі тут ні´чого робити.

Цю фразу я мовила тоном нової господині будинку.

Амброс якось дивно на мене поглянув. І, схоже, побачив ту дівчину, що сховалася за поглядом смарагдових очей.

– От і добре, – відповів він, недбало торкнувшись краю капелюха, – бо бабусі у мене все одно немає.

«Я допоможу вам», – сказав він, хоча був лише хлопчиною. Але вже добре знав, як ставити пастки.

Наступного дня він повіз нас до правозаступника у Бенбері. Я сиділа поруч із ним, а Еммеліна позаду. Чверть години чекали ми у приймальні під пильним оком секретарки, поки нас не запросили до контори містера Ломакса.

Містер Ломакс поглянув на Еммеліну, потім на мене і сказав:

– Можете не називати ваших імен. Я знаю, хто ви.