Диана Сеттерфилд - Тринадцята казка

– Піду поставлю чайник, – сказала я. – Треба чаю зробити.

Голос був наче не мій. Якась інша дівчина – кмітлива і розважлива – забралася в мою шкіру, зайняла моє місце. Вона просто знала, що треба робити. Я здивувалася… втім, не дуже. Хіба ж не спостерігала я впродовж усього свого життя, як живуть інші? Хіба ж не спостерігала я за Естер, за Хазяйкою, за сільськими родинами?

Я тихенько причаїлася десь у куточку самої себе, а та нова вправна дівчина нагріла чайник, відсипала потрібну кількість чайного листя і заварила його. Потім поклала два шматочки цукру в чашку Джона і три – у свою. Коли чай був готовий, я почала його сьорбати, і тільки коли гаряча й солодка рідина досягла мого шлунка, я перестала тремтіти.

Не встигла я повністю прокинутись, як у мене виникло відчуття, ніби щось змінилося. А за мить до того, як розплющити очі, я вже збагнула, що то було. То було світло .

Зникли тіні, що тинялися моєю кімнатою від початку місяця. Зникли темні закутки й похмура, гнітюча атмосфера. З прямокутника вікна линуло мерехтливе сяйво й освітлювало кожен куточок моєї кімнати. Я так довго не бачила світла, що відчула надзвичайний приплив радості, наче не тільки ніч закінчилася, а й сама зима. Ніби весна настала.

Кіт сидів на підвіконні, дивлячись крізь шибку на парк. Почувши, що я заворушилася, він зістрибнув на долівку й зашкрібся у двері, просячись надвір. Я похапцем одяглася, й ми разом крадькома пробралися до кухні, а звідти вийшли у парк.

Вийшовши на ґанок, я відразу ж збагнула, що помилилася. Це не був ранок. І в парку мерехтіло не сонячне, а місячне сяйво, оздоблюючи листя сріблом і чітко окреслюючи обриси скульптур. Я завмерла й задивилася на місяць. Це було бездоганно правильне бліде коло, що висіло у чистому безхмарному небі. Я так би й стояла до самого ранку, заворожено вдивляючись у нічне світило, але кіт, вимагаючи уваги, нетерпляче тернувся об мою ногу; я нахилилася, щоб погладити його. Але не встигла моя рука до нього доторкнутися, як він проскочив уперед, потім зупинився й озирнувся, наче запрошуючи йти за ним.

Піднявши комір пальта і засунувши змерзлі руки в кишені, я пішла за котом.

Спочатку він повів мене по зарослій травою стежині вздовж дальньої межі. Ліворуч яскраво виблискував тисовий живопліт; праворуч огорожа була темною, бо на неї падала тінь. Потім ми звернули до трояндового саду, де підрізані кущі здавалися всього лишень купами хмизу, й тільки майстерно оформлені краї насаджень оточували решту кущів хитромудрим візерунком у стилі садово-паркової культури часів королеви Єлизавети; вони звивалися сюди-туди і здавалися то темними, то сріблястими. Кілька разів мені хотілося зупинитися й помилуватися: то місячне сяйво відбивалося від якогось поодинокого листка так, що він був наче зі щирого срібла зроблений; то раптом на очі потрапляв величезний дуб, із надприродною чіткістю викарбуваний на тлі блідого неба… Але зупинитися я не могла. Увесь час кіт уперто й цілеспрямовано крокував уперед, піднявши хвоста і користуючись ним, наче туристичний гід парасолькою: сюди, будь ласка, йдіть за мною . В огородженому саду він стрибнув на кам’яну стіну фонтана і пройшов половину його периметра, не звертаючи ані найменшої уваги на красу відображеного у воді місяця, що виблискував, як начищена монета. Опинившись напроти аркового входу до зимового саду, кіт знову зіскочив додолу і попрямував до нього.

Під аркою він зупинився. Напружено прислухаючись, пильно подивився ліворуч, потім праворуч. Щось побачив. І блискавично метнувся в той бік.

Зацікавившись і водночас здивувавшись, я потихеньку пройшла вперед, стала на тому місці, де недавно стояв кіт, і озирнулася довкола.

Зимовий сад – мальовниче видовище, якщо бачити його в належну годину й у належну пору року. Він оживає і являє вам усю свою красу здебільшого при світлі дня. Нічному ж відвідувачеві доведеться приглядатися пильніше, щоб узріти його принади. Було надто темно, аби милуватися широким розмахом низьких гілок чемериці на чорній землі; надто рано для ніжної блакиті пролісків; надто холодно і пізно для квітів вовчої ягоди. Утім, залишалася ліщина; незабаром її віти мали прикраситися тремтливими жовтими китицями, але наразі краса зосереджувалася в самих вітах. Витончено-тендітні, безлисті, з маленькими бруньками, вони граціозно й елегантно вигиналися то в один, то в інший бік.

А біля ліщини виднівся заокруглений силует людини, зігнутої в три погибелі.