Іван Ле - Кленовий лист

Фельдфебелеві тепер-то вже треба було грати — йому довірено таку таємницю! Але ж кому адресується вона, потрапивши йому лише, як на етап? Офіцер наказав рушати далі, мінери скінчили свої справи. Шютце пробіг повз легкові авто до свого всюдихода, в якому їхав і офіцер поряд з водієм. На задньому сидінні з фельдфебелем сидів і польський перекладач. «Може, він?» — торкнула думка. Але, пробігаючи повз машини, Шютце побачив у одній з них і того прикордонного чиновника, одягненого в свою казенну форму. Невиразне обличчя отупілої, засняділої людини. Спробуй домовитися з таким... «Бременський Сергій велів!..»

Валка машин неслася вже по території Польщі. Комендатура, де вони підночовували, попередила, що на польській землі партизанських наскоків треба сподіватися навіть удень. Шютце аж зворухнувся від раптової думки, що зараз партизанський напад був би таким зручним моментом для розмови і, може, для поквитання з тим чиновником.

Але поговорити з чиновником так і не пощастило аж до самого Освєнціма. Хоч би знати, чи не того самого майора-комуніста мають допитувати, з-за якого і його вирядили в таку складну подорож.

Жозеф Бердгавер — згадав прізвище комуніста, про якого говорив офіцер з чиновником на попередній ночівлі. Жозеф Бердгавер — типове німецьке ім'я. Навряд чи потребували б для розмови з ним перекладача-знавця російської мови. Жозеф Бердгавер «Бременський Сергій велів...»

У приміщенні комендатури Освєнціма здибався на якусь мить з прикордонником у приймальні перед кабінетом, куди зайшов офіцер прибулої групи. Тут було повно офіцерів, штурмовиків, есесівців. Чиновник, зайшовши разом з офіцером до приймальні коменданта, відразу ж сів у крісло. Його привезено сюди лише на очну ставку з Бердгавером.

— Хайль Гітлер! Вітаю вас. Здається, ми з вами разом їхали ці дві останні доби,— ніби знічев'я звернувся фельдфебель, спинившись біля чиновника в кріслі.

Чиновник щось пробурмотів собі під носа, схопившись з крісла. «Наляканий, здається, і тупий...» — констатував у думці Шютце. Другого випадку зустрічі важко чекати тут, у такому жахному закладі. До того ж вирішується доля людини. Певне, німців вони не палитимуть в отих пекельних печах...

— Чи справді досі пам'ятаєте того бременського комуніста? Адже минуло стільки часу! — запитав між іншим, неначе й співчуваючи чоловікові.

— Бременського? — похопився чиновник.— Ви певні, що він був бременський?

— Диявол їх розбере, цих комуністів. Пам'ятаю, що і наш особливий відділ армії мав справу з якимсь комуністом Бердга...

— Бердгавер! Справді, прізвище цього Бердгавер. То не... Варшава?..

Фельдфебель відчув щось нове в людині, чиновник теж вишукує привід для розмови.

— Яка там Варшава? Типовий бременський. Напрочуд німецьке прізвище,— поквапився відповісти.— Десь, мабуть, з півночі Німеччини. Робітник судоверфі, портовик. То вам і не сказали досі? А... «Бременський Сергій велів», це точно. Сміху було: всі захоплювалися цією єдиною російською фразою...

В цей час ворухнулися двері, міг вийти офіцер, з яким прибули вони сюди.

— Хайль...— відкозиряв Шютце, поспішаючи в ті ж двері на явку до коменданта. І встиг помітити, як чиновник аж похопився притримати його ще біля себе. Уста, на диво, по-ідіотському скандували пошепки: «Бременський Сергій велів!» Скільки клопоту завдав чоловікові. Напевне ж, це не йому адресувалося.

З дверей дійсно вийшов той офіцер, який привіз цього на очну ставку. Вийшов не сам, а з молодим, в ад'ютантських аксельбантах есесівцем. «Молодий, а яке бите це есесівське щеня!» — мимоволі подумав. «Щеня» окинуло поглядом приймальну, ніби несподівано зустрілося очима з чиновником. І здалося тому нещасному, що в ад'ютанта на устах, як і в нього, бринить якась фраза — теж зв'язок шукає, а чи провокує? Підійшли до чиновника, спинилися. Він важко зітхнув, ніби і не помітивши тих спазматичних посмикувань уст ад'ютанта.

— Вам доведеться пройтися з ад'ютантом. Там скажуть... Раджу добре роздивитися і пригадати, якої держави паспорт мав той комуніст.

Шютце міг би ще і не йти до коменданта. Та повертатись до чиновника ще раз не наважився: можна викликати підозру принаймні у нього ж. Рішуче зайшов на прийом до коменданта. До того ж раптова думка, нарешті, знайшла якийсь вихід. Швидше б до коменданта!

Полковник військ СС зустрів його з-за столу допитливим поглядом примружених очей. «Людина вкрай зморена»,— констатував Шютце. Щаслива ознака.