Іван Ле - Кленовий лист

— Хайгітл...— прорепетував стривожений фельдфебель.

— Алярм! До коменданта!

— Що трапилося? — запитав, надіваючи на ходу шинелю.

Старший вартовий півшепотом повідомив:

— В'язень Жозеф Бердгавер зник! Капітан Брюнне застрілився.

— Бердгавер зник, як то зник? Може, спалили в камері?..

Це була необережність. Вартовий окинув фельдфебеля переляканим поглядом.

— Зник, утік! На тому ж авто, в якому прибув прикордонний свідок і разом з ним зникли два есесівці. Свідок теж з ними. Вони свої. Ад'ютанта, пораненого при спробі втекти, прихопили в авто. Чиста робота! Фельдфебель, до коменданта!

Раптом підскочив до Шютце червоний, спітнілий від бігу, розхристаний, неначе тільки-но з бійки, есесівець і з розгону клацнув наручними кайданами, заковуючи в них фельдфебеля. Присутнім здалося, що фельдфебель ніби й чекав цього, послужливо простягнувши руки.

«Оце конспіратори!» — досі ще захоплювався фельдфебель, пригадуючи молодого ад'ютанта і непоказного, мовчазного чиновника, що влаштували втечу такому в'язневі.

Лише в камері дізнався від вартового, що ця втеча готувалася давно і мала статися на день пізніше. їхній старий пароль розшифровано арештантом-провокатором. його кілька день тому знайшли в камері мертвим. Отрута. До останнього дня дошукувалися співучасників. А вони втекли на день раніше через прорізані заздалегідь колючі дроти. Той самий водій авто, який віз чиновника, ті ж есесівці з його охорони...

Через кілька годин скаженої гонки по лісових хащах і бездоріжжю авто спинили озброєні лісовики. Вони оточили машину, спрямувавши на неї автомати. Шофер відчинив дверці, визирнув.

— В чому справа, партизани? — запитав, не певний, що справді натрапив на той інтернаціональний загін партизанів у Польщі, який йому був потрібен.— Бременський Сергій велів,— ніби розпочав розмову.

— Го-го! Вилазь, браток,— російською мовою озвався партизан, за звичкою протерши пучкою юнацькі вусики.

— Партизани? — похопився Бердгавер з авто. — У нас поранений.

Лука Телегін обернувся до гурту своїх. Кілька чоловік кинулися до авто. Пораненого молодого ад'ютанта обережно винесли з машини, поклали на землю за кущем. Хтось присвітив ліхтарем з-під поли. Телегін продерся крізь гурт до пораненого.

— Поранений, ще з годину потерпиш? Наш лікар там...— обізвався російською мовою.

Бердгавер швидко переклав ад'ютантові ту фразу партизана.

— Потерплю. Тільки б зав'язати, бо я рукою тримаю весь час рану,— переклав Бердгавер фразу ад'ютанта.

— Зав'язати? Костю, ти в нас запасливий, бинта маєш? Перев'яжи товаришеві плече. Ну, як операція? До речі, з цієї хвилини бременський пароль скасовується... То ви і є товариш Бердгавер?— запитав Телегін у найстарішого, що досі ще був в арештантському одязі.

— Так, дякую красно. Я і є Жозеф Бердгавер. А ви росіянин?

Бердгавер підійшов привітатися і обняв молодого партизана, на плече йому поклав свою голову. Скаржився, а чи просто тамував почуття, зустрівши по-справжньому вільну і сильну тою волею людину? За хвилину заспокоївся, знову звернувся до партизана російською мовою:

— Нам конче треба перекинути товариша прикордонного чиновника до французьких партизанів. Йому б лише пристойні документи і надійний супровід хоч би до чехів.

— Може б, перечекав у нас? Фронти зараз дуже рухливі, наближаються. Можна й на несподіванку налетіти.

— Фронти наближаються? А партизанка... Маруся?

— То ви, папаша, і нашу Марусю знаєте? Нас двоє тут, сапери з її загону.

— Я— Марусин батько...— ледве вимовив старий комуніст, знову спираючись на надійне плече молодого, дужого партизана-росіянина.

До того, як розігралася та комедія в поліцейській дільниці Мадріда, капітан Горн і Лужінський були спочатку тільки інтернованими в Іспанії чужинцями. Ганс Горн, німецький військовий льотчик, мав якісь об'єктивні підстави опинитися в цій нейтральній країні. Але Станіслав Лужінський повинен був викручуватися, називаючи шляхи своєї емігрантської мандрівки в цю країну.

Льотчик Горн так виклав свої зізнання в поліції Мадріда:

— Зустрівся я з ним як з кореспондентом преси, ще перебуваючи в шпиталі. Подобався, цікавий! Тоді і запросив його до себе в готель. Але в готелі...

— Випили при зустрічі...— якось зовсім недоречно підказав поліцай.

І Горну раптом стало гидко брати участь у цій справі. Здалася ганебною його роль виказувача поліції, хоч поліція й нейтральної держави. «Кому виказуєш?» — допитувалися настирливі нотки совісті. От билася людина сюди за скільки земель з благородним прагненням допомогти матері розшукати її дитину, але натрапила на нього і провалилася...