Іван Ле - Кленовий лист

«Рости, рости, клен-дерево...» — співали матері, колихаючи своїх немовлят на сон. Співала її й стара Дорошенчиха в Новосілках. Співати цю колискову їй було тим приємніше, що її невістка, ця запашна, хоч і запізніла квітка в житті сина-генерала, в дівоцтві була Марією Кленовою. З легкої руки Дорошенчихи дитя й прозвали Кленовим листком...

Чудовий травень 1941 року. Благодійну теплоту сонця цієї пори однаково сприймали, благословляючи природу, і в Новосілках на Полтавщині, і в одному прикордонному містечку, назва якого нехай буде захована для поколінь з поваги до військових таємниць, що сприяють обороні Вітчизни.

Ще не настав день з його турботами, але вже кінчався ранок. Навіть у балках потаяли тумани, і в небі невеличкі хмарки якось сором'язливо поспішали до обрію, щоб очистити небозвід для могутнього господаря — для живодайно палаючого сонця.

Генерал-майор Андрій Дорошенко вийшов на балкон-веранду одноповерхового будинку і замилувався тими хмарками. Природно здавалося, що генерал почував себе настільки молодим, щоб мати право захоплюватися поезією природи, на хвилину викинувши з голови складні турботи військового прикордоння. Не випадково й те, що в руках генерала була емблема тої запізнілої його молодечої радості — лапатий кленовий лист.

Високий і ставний, він не лише відчував себе молодим, а й на вигляд для стороннього ока був ще зовсім молодий як для генерала. На чисто поголеному лиці не мав жодної зморшки, і очі грали живими кольорами, навіть коли й були повиті, як і небо в той ранок, хмарками дум, тривоги й смутку.

Та молодість Андрія Дорошенка дочасно зазнала вередливого втручання сивини. Вона настирливо засівала свій рясний посів у його розкішну чорняву шевелюру. Молодість, що не вимірювала броду, не боялася невідомого і прийдешнє оцінювала тільки з погляду його доцільності, ним безповоротно перейдена. Андрій Дорошенко вже знав, що вік людини має свої межі і марно втрачений бодай один з його барвистого разка день вважав злочином...

В руках, крім кленового, він тримав ще й інший, зім'ятий лист. Тримав як гримучу змію, затис як ворога, зіжмакавши в кулаці, неначе боявся, що він ненароком випаде з рук і накоїть гіркого клопоту.

Коли розчинилися двері за спиною, генерал не поворухнувся. Проводжаючи очима хмарки, що мчали по небу, з невимовним зусиллям видихнув:

— Ну? — наче продовжував давню, незакінчену думку чи незавершену розмову.

Штабний офіцер випалив:

— Відомості підтвердилися, товаришу генерал-майор. Тоді Дорошенко, мов розбуджений від забуття, не в

міру рвучко обернувся до офіцера. Той аж знітився, відстороняючись.

— Вона?..— не запитував, а підказував генерал, щоб офіцер мерщій викладав усе, що йому відомо. Кленовий лист ковзнув з рук і круто впав під ноги.

— Вона зосереджується біля кордону, якраз навпроти військ нашої дивізії...

— Хто зосереджується, товаришу майор?— нагинаючись за листком, спитав Дорошенко.— Я питаю не про війська, а про...— генерал аж побожно взяв сирітно впалий під ноги листок.

— Ах, ви про неї... Прошу пробачити, товаришу генерал-майор. Я говорю про шосту німецьку армію. Відомості розвідки підтвердилися остаточно. Фашисти готуються до нападу. Ось ознайомтеся самі.— Майор не хапаючись розгорнув папку, щоб передати генералові матеріали розвідки.— Марія Йосипівна, товаришу генерал, знову прийшла. Цього разу категорично наполягає на розмові з вами.

— Кличте! І... ви розумієте, що під час таких розмов ваш командуючий не потребує свідків.

— Єсть, товаришу генерал-майор.

Про мирний характер розмови годі було й думати. Хоч прекрасні блакитні очі молодої жінки були сухі, мокра, зіжмакана хустка в руках свідчила про те, що вона плакала ще до розмови і, мабуть, кількома нападами.

Крислатий літній капелюх поклав тінь на її обличчя, неначе поділив його: на сухі, запалені, великі, трохи острашені очі з піднятими віями і грайливу, травневим сонцем ополіскану ямочку на правій щоці.

Вона тримала в руках мокру хустку, жмакала її, терзала, щоб не виказувати тремтінням рук свого хвилювання.

— Я все сказала, що знаю. Мені немає чого додати більше. Але, зрештою, нехай би я була й справді німецького походження. Тільки ж походження, Андрію... Андрію Тихоновичу. Походження, якого я не знаю, не пам'ятаю. Що з того?

І таки закусила крайок хустки дрібними білими порфіровими зубами. Довгі чорні вії мимоволі спустилися донизу. Потім знову розкрились, і на них веселкою заіскрилися росинки.