Іван Ле - Кленовий лист

До речі, вже слід згадати і ще про двох найбільших друзів у таборі — Олега Павлюка та Юру Бахтадзе. Випадок звів їх у перший день прибуття в табір — їх ліжка стояли поруч.

Характер Олега живив ту дружбу, як живить живодайний струмок розкішні платани на скелястих грунтах. Мрійної заглиблений у пригоди свого невідомого майбутнього, він знайшов в особі Юри співчутливого слухача і спільника. Юра був визнаний серед школярів у себе в Тбілісі як найкращий радіоаматор — знавець законів будови приймачів. З кількох шматків ізольованого дроту, уламків шкільних магнітів та з картону Юра примудрявся конструювати «так званий приймач», як він сам називав своє хитромудре майстрування. А воно таки скрипіло, притулене до вуха, ляскало і навіть подавало цілком виразні звуки музики чи людського го-

Захоплений своїм другом, Олег, зітхнувши, запевняв

— Я, звісно, менший за тебе, мені тільки трохи більше тринадцяти років, і я закінчив ще тільки шостий клас. Але згодом я сам сконструюю автомотор і зроблю собі гоночну автомашину! Я вже знаю всі мотори внутрішнього згоряння. У батька є свій автомобіль, і я... вже керую: ним. Звичайно, батько іноді сідає поруч і... часом стримує мій запал...

Ще нічого не знаючи про початок війни, табір майже в повному складі з керівниками та вихователями повертався з кількаденної екскурсії до гірського озера. Для керівників і вихователів це була нелегка путь. Десяток кілометрів гірського шляху в один і в другий бік, обіди й ночівлі в лісах гір давалися взнаки.

А дітвора не знала втоми. Хлопці кожен раз знаходили щось цікаве поза шляхом. Часом за тим цікавим камінцем чи якоюсь яскравою квіткою треба було дертися на скелю або спускатися в провалля. Дівчатка схвальним сміхом бадьорили хлопців, а вони навперебій, один поперед одного вигадували щось найзахопливіше. І шлях у кілька кілометрів ставав суцільним веселим гамором, жартами та змаганням.

Люба Запорожець, на рік молодша за Романа, може і не вкладала глибокого змісту в його дружнє ставлення. Те, що він майже весь час вертівся біля неї, вона помітила і не приховувала приємності від того. Не було такої квітки, якої б Роман не дістав для неї. Він ставав посеред гірських протічків і спритно пересаджував Любочку з берега на берег.

У лісі, десь перед останнім переходом до табору, було дано команду на відпочинок. Гуртками разсілися на свіжій траві, на каменях, поцяцькованих мохом. Гамір невгавав і на спочинку.

Коля Бондаренко був не такий спритний і непосидючий, як Роман, і нічим не відрізнявся од інших підлітків. А хлопець він був розвинений не гірше за Романа, дужий і плавав добре, причому завжди з Любкою Запорожець навзаводи. Ота плавба Романові не подобалася, а вдіяти нічого не міг. Не подобалося йому й те, що Коля весь час не відходив од Любки, і він своєю невсипущою енергією старався паралізувати намагання Колі якось прислужитися любимиці всього табору.

Під час відпочинку Роман виліз на дерево і ганяв вивірку на невимовну втіху дівчаток, і в першу чергу Любочки Запорожець.

Він не встиг спуститися з дерева, коли побачив, як Коля розіслав палатку і Любка з двома подругами із сміхом та вигуками посідали на неї. Коля сів поруч. І коли Роман констатував цю несподівану «подію», дівчина навіть не помітила його, бо саме видирала в Колі з рук якийсь цікавий камінчик.

З цього все й почалося. Засмучений Роман відійшов до сосни, самотній ліг на свою палатку. Він ні слова не промовив до Любочки і тоді, коли загін рушив далі. Не дерся тепер на скелі по квітки, не пересаджував дівчину через ручаї.

А вона чутливою була, помітила зміну в ставленні. Помітили це й інші. Не обійшлося без того, щоб котрийсь з язикатих не покепкував з Романа. Почали й дівчатка його зачіпати, на сосну за вивіркою якась посилала...

Сміх стояв навколо — Романа він мов голками колов з усіх боків.

Усе й минулося б добре, коли б Любка не підтримала того загального настрою, не відсахнулася б од хлопця.

— Ромко! — кепкуючи, гукнула вона дзвінким голосочком. Аж серце від нього затремтіло в розгніваного хлопця.— Ромко, у тебе живіт заболів, чи що?

Дружний регіт знов підтримав Любку. Аж оторопів Роман від такої несподіванки. Сама ж винна, послала вивірку погонити на сосні, а тим часом з Колею за камінець змагатися почала — тепер ще й сміється.

— Чого там, Романе, соромитися! Я зараз в Олени Максимівни англійської солі випрошу. Принести? — піддав хтось жару.

Так і пішло. Роман затявся і мовчав. Спробував відстати од цього гурту, а гурт теж затримувався. Хотів обігнати, але для цього треба було стрибнути вниз, що означало — знову потішити.