Іван Ле - Кленовий лист

Як тільки друга Вікторова рука різко опустилася вниз, із лісу вискочив селянин — Вадим Шостопалько з клунком у руках і кинувся бігти до мосту назустріч колоні машин. Постріл позаду в нього ще більше підігнав втікача. Селянин підняв вільну руку і що є сили закричав:

— Стійте, стійте! Міни...

Машини вже спинилися, з наляканого всюдихода вискочили штурмовики, зняли двох контужених арештантів. Тимчасом поодинокі постріли настійно доганяли селянина. А він одчайдушно кричав своє: «Стійте, міни!» Нарешті, після ще одного пострілу, селянин випустив з рук клунок, а сам заточився і впав на першім прольоті дерев'яного мосту. Безладною стріляниною з автоматів відгукнулися на цю подію гестапівці. До потерпілого на мосту кинулися кілька автоматників. Селянин Шостопалько хитався, хапаючись скривавленою рукою за ногу, і не переставав гукати: «Стійте, міни!»— тільки очі спритно стежили за кожним рухом фашистів, що зіскакували з машин.

Вони обступили пораненого, спрямовуючи на нього автомати. Каліченою польською мовою запитав один:

— Хто стріляв, у чому справа?

— Ой, рятуйте Душу,— ще голосніше заволав, ніби й не чув польської мови перекладача.— Партизани, більшовики!.. Тут міни. Ой, вони ж уловили мене, затримали, а самі...

Все це Вадим викрикував підкреслено російською мовою, зовсім ніби і не розуміючи польської. Адже: «той» запільник говорить російською — єдина ознака для цього ризикованого зв'язку. А що коли знайдеться й інший, який знає російську мову, тоді що? Провал і смерть... Офіцер нервово гукнув до машин лише одне прізвище:

— Шютце!

Від легкових автомашин по-службовому аж підтюпцем чітко відірвався не молодий уже есесівець з нашивками фельдфебеля, ще і не спинившись, козирнув. Шютце — прізвище нічого не сказало Вадимові.

Офіцер тільки хитнув головою, показав на пораненого селянина. І фельдфебель у ту ж мить збагнув. Перемагаючи труднощі вимови, заговорив до Шостопалька каліченими російськими словами. Звернувся і відразу ж майже слово в слово кидав селянинові відповідь німецькою мовою для офіцера, який підійшов, тримаючи маузер напоготові. Вадим відмітив точність перекладу. Але чи це є гарантією для такого ризикованого зв'язку?

— Скільки їх і де вони? — запитав офіцер.

Вадим ледве не вирвався відповісти йому німецькою мовою, та вчасно спохватився. Перекладач не затримав перекладу запитання, ступивши ближче до Шостопалька. А той хапаючись розрізував ножем холошу штанів, затискав пальцями рану. Крізь пальці юшила кров.

— Міни тут, на мосту,— квапився пояснити, кидаючи гострі погляди на фельдфебеля.— Партизани з обох боків мосту цілий ранок вовтузилися. Розстріляти мене обіцяли, та за клопотом цим не впоралися. А я почув спасенний гуркіт машин, вирвався. Але ж гад таки догнав.

Офіцер гаркнув на найближчих, щоб покликали мінерів із задньої машини, а решта зайняли бойову позицію, оточивши всю валку машин. Пораненого селянина офіцер звелів відтягти з проїзду на обочину.

— Забрати? — кинув фельдфебель запитання.

— На диявола... Морочитися? Теж, певне, партизан, не помирилися в діліжі. Шнель, шнель!

— Ой братики, не кидайте з укосу. Отут біля стовпців покладіть. Тих тут... нещасна жменя. Ой, спасибі, я посиджу отак, зіпершись на стовпчик. Що ж вони зі мною тепер зро-облять.

Шютце не дослухався, байдуже посадовив пораненого селянина до стовпця. «Свій чи ні?..» — ловив Вадим навіть подих.

Справді, жодного пострілу більше не було чути з лісу. Партизани зникли чи причаїлися. Штурмовики дисципліновано з автоматами напоготові виладналися рідким цепом з обох боків шляху. Навіть шофери доповнювали ті бойові лави.

Мінери, озброєні шукачами, легко знайшли ледве замасковані нашвидкуруч чотири підривні прилади і біля кожного з них поставили водія легкового авто. Офіцер сторожко обійшов ці місця і знов наблизився з літнім перекладачем до пораненого селянина.

— Хто ти? — переклав фельдфебель байдуже запитання офіцера.

— Взагалі людина, а по-їхньому,— куркуленко, що ж тут незрозумілого. Ось і документи... Братики, рідненькі. Може, підвезете хоч до першого села? Вони ж мене тут розшматують. Рідненькі-і...

Тепер перекладач переглянув документи селянина — старий паспорт, якусь довідку. В голові досі ще переварював для себе отой цинізм куркуленка. Не будучи сам ніяким передовим елементом, не кажучи вже комуністом, Шютце мав свої погляди на цю винищувальну війну, взивав її звірячою. А це диктувало йому, принаймні на самоті з совістю, деякі симпатії до комуністів. Ледве не постраждав на передовій за необережне слово про жахи кровопролиття, насилу викрутився і перекинувся з знаннями російської мови на перекладацьку службу. Куркуленко в його очах спочатку справедливо здався ворогом комуністів. Фельдфебель мимоволі повірив у ті жалюгідні вигуки і відчув антипатію до цього «типа».