Максим Кідрук - Бот

Поясню детальніше. Кілька десятиліть тому, задумуючи якийсь експеримент, учений передбачав (оцінював) його результат. Іншими словами — здогадувався, що вийде на виході. Якщо говорити зовсім механістично, виглядало це приблизно так: «З’єдную кілька важелів, на них чіпляю зубчаті коліщатка, вставляю ось такий вал, а потім натискаю на цю кнопку — і все починає крутитися приблизно ось так». Чудово, от тільки ера механіцизму давно канула в лету. На сьогоднішній день науковці дісталися до глибин, за якими починається справжнє невідоме, територія, на якій інтуїція та розвинута уява більше не діють. Гарним прикладом є Великий адронний колайдер. Цей колосальний прискорювач заряджених часток на кордоні Швейцарії та Франції (неподалік Женеви) збудували для того, щоб розв’язати найбільшу суперечність сучасної фізики. Протягом XX ст. сформувалися дві основні теорії світобудови. Перша з них базується на теорії відносності Ейнштейна, описуючи Всесвіт на макрорівні, друга — спирається на квантову механіку, описуючи матерію на мікрорівні. Проблема в тому, що ці теорії (попри те, що кожна з них окремо підтверджена експериментально) є несумісними . Для адекватного моделювання багатьох процесів потрібні одночасно і одна, і друга, а вони… суперечать одна одній. Великий адронний колайдер був спроектований, щоб відповісти на основоположні питання, що стосуються будови Всесвіту, тим самим звівши ці теорії докупи. От тільки… це лише слова. Жоден учений не знає, що за картина відкриється після експериментів. Я не кажу про ймовірність появи чорних дір і руйнації всієї планети. Це маячня. Я веду мову про те, що фізикам не відомо, котра з теорій отримає підтвердження, відносності чи квантова, чи з’являться якісь нові факти, що знімуть неув’язки між ними, чи — хтозна — створиться цілком нова теорія світобудови. Вони не знають, у що виллється зіткнення важких іонів та протонів, розкручених до колосальних енергій!

Це і стало основним поштовхом до написання «Бота», адже ядерна фізика — тільки один з прикладів.

Іншим прикладом є нанотехнологія — наука про механізми, що в тисячу разів тонші від людської волосини. Вперше концепт нанороботів прозвучав у 1959 під час виступу Річарда Фейнмана, що мав назву «На дні повно місця» [135] Feynman R.P. There’s Plenty of Room at the Bottom. Eng. and Sci. № 23 (1960), p. 22. (Прочитати онлайн можна за посиланням http://www.its.caltech.edu/~feynman/plenty.htlm ) . Вчені розраховують, що в найближчі два-три десятиліття нанотехнології проникнуть в усі галузі техніки: роботи, співмірні з розмірами клітини, будуть збирати наноплати для мінікомп’ютерів, їх застосовуватимуть для пошуку і знищення ракових клітин у організмі, вони працюватимуть військовими розвідниками тощо. Попри те, що ці роботи штучно створені людьми, вони будуть живими в повному розумінні цього слова. Їх вплив на біосферу може бути і буде величезним. Значно більшим за вплив, спричинений промисловою революцією чи забрудненням природи відходами.

Та вплив ще не означає небезпеку . Нанороботи, що існують на сьогоднішній день, не здатні до самовідтворення і надто вразливі для вітру, сонячної радіації, бруду — вони нізащо не виживуть у зовнішньому середовищі. Вони можуть бути небезпечні як віруси, а з цим нам відомо, як боротися. Загроза надійде з іншого боку — від групи вчених, котрі знайдуть застосування нанороботам у прикладних галузях. Я писав про це вище і не раз згадував у романі. Один робот не здатен ні на що. Нанороботи можуть виконувати які-небудь задачі, збираючись у великі скупчення — рої. Для того, щоб управляти такими роями, потрібні програмісти. Після того, як рій буде готовий до роботи, знадобляться спеціалісти з галузі, в якій планується застосувати наномеханізми (медицина, мікропроцесори тощо). У результаті група включатиме спеціалістів із щонайменше трьох різних галузей.

Нанотехнологія стане дуже небезпечною, поєднавшись з іншими технологіями.

Сучасні методики та інструменти надзвичайно досконалі, вони дозволяють проводити досліди, не вникаючи в суть процесу чи явища. Іноді виходить, що розробник дослідної установки, є кращим спеціалістом, ніж той, хто цією установкою користується. Саме в таких умовах — на межі кількох дисциплін, із залученням учених, чимало з яких не є знавцями головного предмету досліджень — нанотехнологія може викликати страхітливий результат, якого ніхто не те що не очікував, а навіть не міг уявити.

Власне, про це й була моя книга.