Максим Кідрук - Бот

Першим, що привело інженера до тями, стало щось тепле і вологе, що розтікалося по животу. «Мене випатрали, — обурився Ґрінлон, — йоли-пали, мене випатрали, як індичку». Факт того, що він може обурюватись вельми його здивував. Потім Алан подумав про дивну легкість у горлі: «Чорт, я або мертвий, або… мене більше не душать». Насамкінець почали повертатися звуки. Зліва, не так далеко від його вуха, схлипувала Лаура. Десь унизу, ближче до дверей їдальні (для Алана, який лежав на спині, то було саме внизу ), відхаркувався Ріно. Поміж тим пробивалося плямкання і скавуління.

Американець розплющив очі. Бот, який за мить до того по-звірячому перетискав йому горлянку, нависав над ним, висолопивши язика і пускаючи ротом слину. Те, що Алан спершу сприйняв за кров з власного випотрошеного черева, виявилось… теплою сечею.

— Чувак, ти… ти обдзюрив мене, — сторопіло пред’явив претензію інженер.

Бот завершив свою справу і, спираючись на руки, нависав над Аланом. Він мотав головою і хитався з боку в бік. Ще один «малюк» уклався щокою на кахлі і, відштовхуючись колінами, сунувся повз інженера. Руки безживно волоклися слідом. Це було б кумедно, якби не виглядало настільки відразливо.

Вивільнивши руки, Ґрінлон відкинув бота.

— Що сталося? — Алан звівся на ліктях. Коліно вибухнуло болем (права нога під немислимим кутом випиналась убік). Чоловік закусив губу і не ризикнув підніматися далі.

Роззирнувшись, американець забув про біль, вражений сюрреалістичним видовищем. По всій їдальні повзали і звивались схудлі «малюки». Боти нагадували молодих мімів на репетиції малозрозумілої постмодерністської пантоміми. Вони були як черви. Білі безмозкі черви на темних кахлях підлоги.

— Спрацювало… — в дійсності Лаура не схлипувала, вона намагалася розсміятись, от тільки напівзадушене горло не спромоглося ні на що ліпше за поривчасте хлипання.

— Що спрацювало? — притулившись спиною до стіни, прохрипів Хедхантер.

Дівчина опустила окуляри на ніс (ліве скельце тріснуло, але лишилося в оправі), на радощах скочила на ноги й випросталася. Кров умить відхлинула з голови.

— Я кажу… — тільки й устигла вимовити Лаура, після чого в очах їй померкло. Вона схопилась руками за повітря і, як стояла, долілиць гепнулась. Витягнулася, прийнявши позу точно як у голлівудських серіалах про копів: ноги ледь розставлені, носки туфель загнуті всередину, права рука лежить напівзігнута над головою, ліва — випростана вбік.

— Ну ти, бля, даєш, — Ріно трохи подався вперед. — Жабоїдко, ти чого?

Дюпре відірвала лице від долівки. З носа капала кров. Обидва скельця тепер були розтрощені на друзки.

— Зі мною все гаразд. Я… просто… в голові запаморочилось.

На цей раз француженка піднімалася без поспіху. Неквапом звелась на руки і сіла. Підсліпувато примружилась, змахуючи зі щік осколки лінз:

— Прокляття! Мої окуляри.

— Що таке з вилупками? — ніяк не міг зрозуміти амбал.

Він з осторогою зиркав на ботів, притискаючись до стіни. Біля його ніг гадючилося щонайменше два десятки.

— Ріно, — лице Лаури проясніло; спиняючи кров, вона затиснула пальцями носові пазухи і прогугнявила: — Тимурів стимулятор спрацював. Боти запустили програму.

— Га? — перепитав південноафриканець. Суміш нестерпного акценту та гаркавлення позбавляли останніх шансів зрозуміти хоч щось із того, що сказала дівчина.

— Боти стимулюють центр задоволення! — чіткіше повторила Лаура.

До ґевала поволі доходила суть того, що відбулося. Реакція була доволі несподіваною. Хедхантер озвірів. Вишкірившись, з усієї сили жахнув ногою під бік найближчого хлопчака. Від удару бот відлетів на кілька метрів, але при цьому навіть не скривився. Його плечі мляво смикались, очі залишались моторошно закоченими.

Вичекавши секунду, Ріно підскочив до наступного, схопив його одною рукою за шию, другою вчепився за ногу, підняв «малюка» над собою і пожбурив навскоси через їдальню. Бот торохнув об стіл, перекинувся і з’їхав на підлогу.

Амбал налетів на інших. Роздавав стусани. Знавісніло форкаючи, топтав «малюків».

— Досить! — не витерпівши, загукала Лаура. — Тепер вони безпечні!

— Припини! — долучився Алан. — Краще допоможи мені, я не можу піднятися.

Втуливши кілька підсрачників, Хедхантер вгамувався.

— Вибачайте, хлопці, не зміг втриматися. — Ріно зиркнув на психіатра: — Ти певна, що вони не зможуть більше напакостити?

Лаура не знала напевне, але відповіла ствердно.