Ден Браун - Код да Вінчі

Католицька інквізиція видала книжку, про яку без перебільшення можна сказати, що вона просякла кров’ю, як жодна інша публікація в історії людства. Книжка мала назву «Malleus Maleficarum», або «Відьомський молот». Вона попереджала світ про «небезпеку вільнодумства серед жінок» і навчала церковнослужителів, як знаходити, катувати й знищувати відьом. До відьом Церква зараховувала всіх освічених жінок, жриць, циганок, ворожок, шанувальниць природи, збирачок чудодійних трав, а також усяку жінку, що «виказувала підозрілу пристрасть до світу природи». Повитух теж убивали за єретичний звичай полегшувати жінкам біль під час народження дітей за допомогою різних медичних засобів. За словами Церкви, ці страждання були справедливою покутою, яку Бог присудив усім жінкам за первородний гріх Єви, що посміла скуштувати яблуко з дерева пізнання добра і зла. За три століття полювання на відьом Церква спалила на вогнищах ні багато, ні мало — а п’ять мільйонів жінок.

Пропаганда й кровопролиття дали жадані плоди.

Сучасний світ — живий доказ цього.

Жінок, яких колись прославляли як невіддільну половину духовного просвітління, вигнано з храмів світу. Немає їх ні серед ортодоксальних рабинів, ні серед католицьких священиків, ні серед ісламських духівників. Свого часу священний акт Hieros Gamos — природне сексуальне єднання чоловіка й жінки, через яке кожен досягає духовної цілісності, — сьогодні вважають ганебним. Священнослужителі, які колись підносилися до спілкування з Богом через фізичне злиття з подругами-жінками, тепер бояться своїх природних плотських бажань, наче поклику диявола, що спокушає їх через свою улюблену спільницю... жінку.

Гоніння жінок Церквою зайшло так далеко, що відбилося навіть на давній традиції асоціювати лівий бік із жіночим началом. У Франції й Італії слова, що означають «лівий» — gauche і sinistra — набули дуже негативного відтінку, тоді як їхні антоніми почали асоціюватися з правильністю, спритністю і справедливістю. Дотепер усяку радикальну думку вважають лівою, а слово sinister англійською мовою означає «зловісний», «темний», «нечестивий».

Дні богині минули. Маятник хитнувся в інший бік. Земля-матінка стала чоловічим світом, яким правлять боги руйнування й війни. Два тисячоліття чоловіче его, не стримуване своєю жіночою половиною, виробляло, що хотіло. На переконання Пріорату Сіону, винищення священної жіночності призвело до «життя без рівноваги» — американські індіанці племені гопі називають це словом koyanisquatsi — тобто до нестабільного становища з війнами, що спалахують від надлишку тестостерону, численними жінконенависницькими товариствами й дедалі більшою зневагою до Матінки-землі.

— Роберте, — шепіт Софі відірвав його від роздумів. — Хтось іде!

Він почув кроки в коридорі.

— Сюди! — Софі вимкнула ліхтарик й наче розчинилася в повітрі просто в Ленґдона перед очима.

Якусь мить він не бачив геть нічого. «Сюди? Це куди?» Коли очі трохи звикли до темряви, він помітив, як Софі добігла до центру зали й сховалася за восьмикутним диваном. Він вже хотів було кинутися вслід за нею, але його зупинив грізний оклик.

— Стояти! — наказав чоловік у дверях.

Начальник охорони Лувру з револьвером у витягнутій руці зайшов до Salle des Etat. Він цілився просто Ленґдонові в груди.

Ленґдон інстинктивно підняв руки догори.

— Couchez-vous! — скомандував охоронець. — На підлогу!

Ленґдон умить опинився долілиць на підлозі. Охоронець швидко підійшов до нього і ударом черевика змусив його розставити ноги.

— Кепська думка, месьє Ленґдон, — сказав він, втиснувши дуло револьвера Ленґдонові в спину. — Кепська думка.

Долілиць на підлозі з широко розкинути руками й ногами Ленґдон не втримався від іронічного порівняння. «Вітрувієва людина, — подумав він. — Тільки обличчям донизу».

У церкві Святої Сульпіції Сайлас узяв із вівтаря важкий залізний підсвічник і повернувся з ним до обеліска. Якраз те, що треба. Розглядаючи сіру мармурову плиту, під якою, очевидно, була порожнина, він раптом збагнув, що не зможе розтрощити її, не зчинивши галасу.

Залізом по мармуру. Луна піде всією церквою.

«Що, як монахиня почує? Вона вже, мабуть, спить». Але Сайлас не хотів ризикувати. Він роззирнувся в пошуках якоїсь тканини, щоб обгорнути залізний підсвічник, але не побачив нічого, крім скатертини на вівтарі. Її він не хотів оскверняти. «Ряса», — подумав він. Сайлас знав, що в церкві нікого немає, тож розв’язав пасок і скинув рясу. При цьому він відчув пекучий біль — вовняна тканина пристала до свіжих ран у нього на спині.