Ден Браун - Код да Вінчі

«Що це в біса?»

У центрі зали з’явилось якесь дивне марево. Якась постать. Тут є ще хтось? У темряві він розгледів жінку, вона швидко йшла до лівої стіни. Поперед нею по підлозі туди-сюди бігав блакитний промінь світла, так наче вона щось шукала й світила собі кольоровим ліхтариком.

— Хто тут? — голосно запитав французькою Ґруар, відчувши вдруге за останні тридцять секунд приплив адреналіну. Він уже й не знав, у кого тепер цілитися й куди відступати.

— Науково-технічний відділ, — спокійно відказала жінка, продовжуючи обстежувати підлогу зі своїм ліхтариком.

Науково-технічний відділ поліції. Ґруар аж спітнів. «Я думав, усі агенти пішли!» Тепер він упізнав ультрафіолетовий ліхтарик, яким послуговувалися працівники технічної служби, однак і досі не міг збагнути, чому судова поліція шукає доказів у цій залі.

— Ваше ім’я! — крикнув Ґруар, відчуваючи, що тут щось не так. — Відповідайте!

— Це я, — спокійно відказала жінка французькою. — Софі Неве.

Ґруарові здалося, що він уже десь чув це ім’я. Софі Неве? Начебто так звуть онуку Соньєра? Колись вона приходила сюди з ним, іще дитиною, але це було так давно. Ні, це не може бути вона! Але навіть якщо це Софі Неве, то однаково не варто їй довіряти: до Ґруара докотилися чутки, що Соньєр з онукою серйозно посварилися й уже давно не спілкувалися.

— Ви мене знаєте, — сказала жінка. — А Роберт Ленґдон не вбивав мого дідуся. Повірте.

Але Ґруар не збирався отак взяти й повірити їй. «Мені потрібна підмога!» Він знову спробував скористатися рацією, але так само марно. До дверей залишалося ще добрих двадцять ярдів, і Ґруар повільно позадкував, вирішивши тримати під прицілом чоловіка на підлозі. А тим часом жінка на протилежному кінці зали спрямувала ультрафіолетове світло догори й почала уважно оглядати велику картину, що висіла навпроти «Мони Лізи».

Збагнувши, що це за картина, Ґруар затамував подих.

«Що, на милість Бога, вона там робить?»

Софі Неве відчула, що в неї на чолі виступив холодний піт. Ленґдон досі лежав на підлозі, розкинувши руки й ноги. «Тримайся, Роберте. Ще трохи». Знаючи, що охоронець ніколи не вистрелить у жодного з них, Софі зосередила всю увагу на тому, по що вона, власне, сюди прийшла: почала уважно обстежувати все довкола одного конкретного експоната — іншої картини да Вінчі. Але ультрафіолетове світло не виявило нічого особливого — ні на підлозі, ні на стінах, ні на самому полотні.

Тут мусить щось бути!

Софі була абсолютно певна, що правильно розшифрувала вказівки дідуся.

А хіба їх можна було розшифрувати інакше?

Полотно, яке вона обстежувала, мало п’ять футів заввишки. На ньому да Вінчі намалював дивну сцену: Діву Марію в якійсь незграбній позі з Ісусом-немовлям, Івана Хрестителя й ангела Уриїла — усі сидять посеред гострих скель. Коли Софі була дитиною, жодний візит до «Мони Лізи» не обходився без того, щоб дідусь не тягнув її через усю залу оглянути ще й цю другу картину.

«Дідусю, я тут! Але нічого не бачу!»

Софі чула, як начальник охорони знову намагається сконтактуватися з колегами по рації.

«Думай же!»

Подумки вона знову уявила напис на захисному склі перед «Моною Лізою». Настільки темна облуда людини. Ця інша картина не мала захисного скла, на якому можна було б щось написати, а Софі знала, що її дідусь нізащо не псував би цього шедевра й не писав би просто по ньому. Софі замислилась. Принаймні, не спереду. Вона подивилася вгору на довгі троси, що звисали зі стелі й тримали картину.

«Невже й справді?» Ухопивши різьблену раму за лівий край, вона потягла її на себе. Картина була велика, і, коли Софі відхилила її від стіни, кріплення між нею і тросами зігнулися. Софі пропхала голову й плечі за картину й посвітила ліхтариком на її зворотний бік.

Вже за кілька секунд вона зрозуміла, що цього разу інтуїція її підвела. Ззаду полотно було зовсім чисте. Не висвітлилося жодного напису, лише дрібні нерівні плямки, що з’явилися від давності, і...

«Ні, чекай-но».

Софі помітила, як у нижній частині дерев’яної рами щось блиснуло, наче новенький метал. Предмет був невеличкий, затиснутий у щілині між рамою і полотном. Від нього звисав блискучий золотий ланцюжок.

На превеликий подив Софі, ланцюжок виявився прикріпленим до знайомого їй золотого ключика. Його велика фігурна головка мала форму хреста з емблемою, якої вона не бачила, відколи їй виповнилося дев’ять років. Лілія з ініціалами Р.S. У цю мить Софі здалося, що привид дідуся шепоче їй на вухо: «Настане час, і ключик буде твій». Вона відчула спазм у горлі. Дідусь, умираючи, дотримав слова. «Цей ключик від однієї скриньки, — промовляв його голос, — там я зберігаю багато таємниць».