Ден Браун - Код да Вінчі

— То ви не маєте автоматизованої системи прийому повідомлень?

— Ні, містере. Якби вам прийшло повідомлення, то його б просто записали від руки у відділі обслуговування. Як, ви сказали, ваше прізвище?

Але чоловік уже поклав слухавку.

Спантеличений Безу Фаш ходив туди-сюди набережною Сени. Він був певний, що бачив, як Ленґдон набрав якийсь місцевий номер, потім код із трьох цифр і слухав повідомлення. «Але якщо Ленґдон не дзвонив до посольства, то кому, чорт забирай, він дзвонив?»

І цієї миті, розглядаючи свій мобільник, Фаш збагнув, що всі відповіді у нього просто на долоні. «Адже Ленґдон дзвонив з мого телефону!»

Фаш зайшов у меню, вибрав набрані номери і знайшов той номер, на який телефонував Ленґдон.

Паризький номер і код доступу 454.

Фаш вибрав опцію «Дзвонити». За якусь мить почулися гудки.

Нарешті жіночий голос відповів.

«Bonjour, vous êtes bien chez Sophie Neveu, — повідомив авто-відповідач. — Je suis absente pour le moment, mais...»

Фаш весь аж кипів від люті, коли набирав код доступу 4... 5... 4...

Попри світову славу, «Мона Ліза» має розміри лише тридцять один на двадцять один дюйм. Вона навіть менша від плакатів зі своїм зображенням, що їх продають у сувенірній крамничці Дувру. Картина висить на північно-західній стіні Salle des Etats за захисним склом завтовшки два дюйми. «Мона Ліза» написана на панно з тополі і здається якоюсь ефемерною, наче огорнутою серпанком. Це свідчить, що да Вінчі досконало володів технікою сфумато, за якої форми неначе випаровуються одна в одну.

Відколи «Мона Ліза» — або, як її називають у Франції, «Джоконда» — оселилася в Луврі, її двічі викрадали, востаннє 1911 року — тоді вона загадково зникла з так званої «непроникної зали» Лувру — Le Salon Carré. Парижани були в розпачі і через пресу благали злодіїв повернути картину. За два роки «Мону Лізу» знайшли в одному готельному номері у Флоренції, заховану у валізі з подвійним дном.

Чітко давши Софі зрозуміти, що не збирається нікуди йти, Ленґдон рушив разом із нею до «Мони Лізи». До картини залишалося ще із двадцять ярдів, коли Софі увімкнула ліхтарик, і на підлозі перед Ним забігала блакитна пляма. Софі розмахувала ліхтариком довкола себе, наче сапер, у пошуках хоч якогось натяку на люмінесцентне чорнило.

Ленґдон ішов поряд і відчував знайомий трепет, що завжди охоплював його перед зустріччю з видатними творами мистецтва. Він напружив зір, намагаючись побачити те, що було поза снопом блакитного світла, який виходив з руки Софі. Ліворуч із пітьми виринув восьмикутний диван, який скидався на темний острівець посеред безкрайого моря паркету.

Ленґдон уже розрізняв темне скло на стіні. За ним, як він знав, у стінах власної окремої оселі висить найуславленіша у світі картина.

Ленґдон знав, що репутація «Мони Лізи» як найвидатнішого твору мистецтва не має нічого спільного з її загадковою усмішкою. Не пов’язана вона і з тими містичними тлумаченнями, що їх приписувало їй чимало істориків мистецтва й любителів таємниць. Все було дуже просто: «Мона Ліза» була знаменита тому, що Леонардо да Вінчі називав її своїм найбільшим досягненням. Подорожуючи, він завжди возив цю картину з собою. А якщо його запитували, чому він це робить, відповідав, що йому важко розлучатися з найвеличнішим образом жіночої краси, який йому вдалося створити.

Однак багато істориків мистецтва схильні вважати, що така любов да Вінчі до «Мони Лізи» не мала нічого спільного з її художньою досконалістю. Насправді ця картина — доволі стандартний портрет, виконаний технікою сфумато. На думку багатьох, да Вінчі так високо цінував свій твір з іншої причини: під шарами фарби там криється таємний зміст. «Мона Ліза» належить до найвідоміших у світі прихованих жартів. Її численні двозначності, що поєднуються з грайливими алюзіями, описані в більшості книжок з історії мистецтва, проте, хоч як не дивно, людство й досі вважає її усмішку великою загадкою.

«Немає тут ніякої загадки», — думав Ленґдон, ідучи поруч із Софі. У червонуватій пітьмі вже почали вимальовуватися невиразні контури картини. Ніякої загадки.

Зовсім недавно Ленґдонові довелося розкривати таємницю «Мони Лізи» доволі незвичним слухачам — групі в’язнів окружної тюрми Ессексу. Семінар Ленґдона був частиною гуманітарної програми Гарварду, призначеної нести освіту в тюрми. «Культура для засуджених» — так називали цю програму колеги Ленґдона.

Ленґдон стояв біля проектора в тюремній бібліотеці, де вимкнули світло, і розповідав про загадку «Мони Лізи» в’язням, що прийшли на семінар. На його подив, ці чоловіки слухали з великою цікавістю, час від часу вставляючи грубуваті, але дотепні зауваження.