Ден Браун - Код да Вінчі

«Я бачу сон, — сказала собі Софі. — Сон. Таке буває лише вві сні».

Чоловіки й жінки стояли разом у колі: чорне, біле, чорне, біле. Прекрасні прозорі сукні жінок заколихалися, коли вони піднесли догори золоті кулі і хором вигукнули: «Я була з тобою спочатку, на світанку всього святого, я привела тебе на світ, доки день настав».

Жінки опустили кулі. Усі розгойдувалися вперед-назад, наче в якомусь трансі. Вони уславляли щось, що було в центрі кола.

На що вони дивляться?

Ритм прискорився. Гучніше. Швидше.

«Жінка, яку ти бачиш, — це кохання!» — вигукнули жінки і знову піднесли золоті кулі.

«У вічності її обитель!» — відповіли чоловіки.

Після цього всі знову заговорили ритмічно. Ось ритм прискорився. Спів гримів. Ще швидше. Раптом усі зробили крок уперед і стали навколішки.

І в цю мить Софі нарешті побачила те, що вони уславляли.

У центрі кола на низенькому декорованому олтарі лежав, чоловік. Він був голий, лежав на спині,і мав на обличчі чорну маску. Софі вмить упізнала це тіло і родиму цятку в нього на плечі. Дідусь! Уже сама ця картина вразила б Софі до нестями, але це було ще не все.

На дідусеві, широко розставивши ноги, сиділа гола жінка в білій масці, з-під якої на плечі спадало пишне сріблясте волосся. Тіло вона мала огрядне, аж ніяк не досконале, і розкачувалась у такт співу — кохалася з дідусем Софі.

Софі хотілось відвернутися й тікати звідти, але вона не могла. Здавалося, кам’яні стіни обступили її й не хочуть випускати, а спів тим часом дедалі гучнішав. Люди у колі дійшли до крайнього збудження, голоси наростали й злилися в несамовитий вереск. Раптом уся зала із диким ревом неначе вибухнула оргазмом. Софі було важко дихати. Аж тепер вона усвідомила, що тихо плаче. Вона повернулась і, заточуючись, безшумно вийшла нагору, тоді на вулицю і, тремтячи всім тілом, поїхала назад до Парижа.

Літак, що виконував чартерний рейс до Парижа, пропливав над мерехтливими вогнями Монако, коли Арінґароса закінчив другу розмову з Фашем. Він знову потягнувся по пластиковий пакет, хоч був надто знесилений навіть для того, щоб блювати.

«Хоч би вже все швидше закінчилось!»

Останні новини від Фаша просто не вкладалися в голові, хоч, зрештою, все, що трапилося цієї ночі, здавалося щонайменше дивним: «Що відбувається? — Усе якось раптово вийшло з-під контролю. — Куди я вплутав Сайласа? Куди вплутався сам?»

Нетвердим кроком Арінґароса пішов до кабіни пілота.

— Треба змінити маршрут.

Пілот озирнувся через плече і розсміявся.

— Жартуєте?

— Ні. Мені негайно треба до Лондона.

— Ваша святосте, це чартерний рейс, а не таксі.

— Я заплачу. Скільки ви хочете? До Лондона летіти лише на годину довше, і курс майже той самий, отже...

— Йдеться не про гроші, ваша святосте. Є ще й інші проблеми.

— Десять тисяч євро. Просто зараз.

Пілот ошелешено витріщився на Арінґаросу.

— Скільки? — Як, священик носить із собою стільки готівки?

Арінґароса вернувся до свого місця, відкрив дипломат і витяг одну з облігацій на пред’явника. Тоді відніс її пілотові.

— Що це? — запитав той.

— Облігація на пред’явника номіналом десять тисяч євро, виписана на банк Ватикану.

Пілот вагався.

— Це те саме, що готівка.

— Тільки готівка — це готівка, — відповів пілот і віддав облігацію Арінґаросі.

Арінґаросі зробилося млосно, і він сперся на двері кабіни.

— Це питання життя і смерті. Ви мусите мені допомогти. Мені треба до Лондона.

Тут пілот помітив у єпископа на пальці золотий перстень.

— Справжні діаманти?

Арінґароса глянув на перстень.

— Цього я ніяк не можу віддати.

Пілот знизав плечима й відвернувся.

В Арінґароси стиснулося серце. Він із сумом дивився на перстень. Усе, що він уособлював, і так от-от буде втрачено. За довгу мить єпископ стягнув перстень із пальця і бережно поклав на панель керування.

Тоді мовчки вийшов із кабіни й сів на своє місце. За п’ятнадцять секунд він відчув, як пілот звернув на кілька градусів у бік півночі.

Але навіть це не дуже його втішило.

Усе починалося, як праведна справа. План був продуманий блискуче. А тепер усе валилося, наче картковий будиночок... і кін-ця-краю лихам не видно.

Ленґдон бачив, що Софі ще не оговталась від спогадів про Хіерос гамос. Сам же він із великою цікавістю слухав її розповідь. Мало того, що Софі стала очевидицею справжнього давнього обряду, то ще й її дідусь виконував у ньому головну роль... як великий магістр Пріорату Сіону. Достойне товариство, нічого не скажеш. Да Вінчі, Боттічеллі, Ісаак Ньютон, Віктор Гюґо, Жан Кокто... Жак Соньєр.