Ден Браун - Янголи і демони

— Я тільки хочу... — сказав кардинал зі зморшкуватим лицем, —.. щоб ми вчинили так, як буде правильно.

— У такому разі ви її відпустите, — почувся в неї за спиною низький голос. Слова прозвучали спокійно, але категорично. Роберт Ленґдон став поруч із нею і взяв її за руку. — Ми з міс Ветрою йдемо звідси. Негайно.

Кардинали невпевнено почали розступатися.

— Зачекайте! — Це був Мортаті.

Він ішов до них центральним проходом, залишивши нещасного камерарія самого перед вівтарем. Здавалося, за останню годину Мортаті дуже постарів. Він згорбився, неначе ніс на плечах важкий тягар ганьби. Він підійшов до них і поклав одну руку на плече Ленґдонові, другу — Вітторії. Вітторія відчула в його дотику щирість. Очі кардинала були повні сліз.

— Звичайно, ви можете йти, — сказав Мортаті. — Звичайно. — Він змовк, його горе здавалося безмежним. — Прошу вас тільки про одне... — Він довго дивився собі під ноги, тоді знову звів очі на Вітторію й Ленґдона. — Дозвольте, я зроблю це сам. Зараз я вийду на майдан і знайду спосіб, як їм розповісти. Ще не знаю, як я це зроблю... але я їм усе розповім. Церква мусить сама зізнатися у своїх гріхах. Про наші поразки ми мусимо сказати людям самі.

Мортаті повернувся до вівтаря і з глибоким сумом мовив:

— Карло, ти привів цю Церкву на край прірви. — Він змовк, розглядаючись. Біля вівтаря нікого не було.

У боковому проході щось зашурхотіло, і всі почули, як зачинилися двері.

Камерарій зник.

Камерарій Карло Вентреска швидко йшов коридором, і його біла мантія гойдалася в такт крокам. Швейцарські гвардійці здивувалися, коли він вийшов сам із Сікстинської капели і сказав, що хоче побути на самоті. Але вони скорилися і пропустили його.

Коли камерарій повернув за ріг і гвардійці вже не могли його бачити, його охопив несамовитий вихор почуттів. Він ніколи не думав, що людина здатна таке переживати. Він отруїв чоловіка, якого називав «святим отцем» і який звертався до нього «сину мій». Камерарій завжди вважав, що слова «отець» i «син» були лише даниною релігійній традиції, а тепер він дізнався страшну правду — вони мали буквальний зміст.

Так само, як тієї фатальної ночі кілька тижнів тому, камерарій відчув, що блукає, як божевільний, у темряві.

Того ранку йшов дощ. Хтось із обслуги Ватикану постукав у двері камерарія і розбудив його від тривожного, неглибокого сну. Папа, сказали йому, не відповідає ні на стукіт у двері, ні на телефонні дзвінки. Духовенство налякалось. Камерарій був єдиною особою, яка могла заходити в апартаменти Папи без запрошення.

Камерарій зайшов до спальні і побачив Папу таким самим, яким залишив попереднього вечора. Святий отець лежав у ліжку, і його обличчя, перекошене передсмертною судомою, нагадувало обличчя самого сатани. Язик був чорний як смерть. У ліжку Папи спав сам диявол.

Камерарій ні про що не шкодував. Бог сказав своє слово.

Ніхто не дізнається про зраду... поки що. На все свій час.

Він оголосив жахливу новину — Його Святість помер від інсульту. Тоді заходився готувати конклав.

Мати Марія шепотіла йому на вухо: «Ніколи не порушуй обітниці Богові».

— Я чую тебе, мамо, — відповів він. — Цей світ безбожний. Його треба навернути на праведний шлях. Страх і надія. Це єдиний спосіб.

— Так, — сказала вона. — Як не ти... то хто? Хто виведе Церкву з пітьми?

Зрозуміло, що не хтось із preferiti. Усі вони старці... живі покійники... ліберали, що підуть шляхом покійного Папи — підтримуватимуть у пам’ять про нього науку, шукатимуть сучасних прибічників і відмовляться від давніх традицій. Старці, що безнадійно відстали від життя й жалюгідно вдають, що це не так. Звісно, у них нічого не вийде. Сила Церкви в традиціях, а не в пристосуванстві. У світі не залишилось нічого стабільного. Нічого святого. Але Церкві не потрібно змінюватись, вона просто має нагадати світові, що її роль не вичерпалась! Зло живе! Бог переможе!

Церкві потрібний лідер. Старці не здатні запалювати віру в серцях! Ісус запалював віру! Молодий, енергійний, сильний... І він умів творити чудеса.

— Смачного, — побажав камерарій чотирьом preferiti, залишаючи їх за чаєм в особистій бібліотеці Папи. До конклаву було ще кілька годин. — Ваш провідник скоро прийде по вас.

Preferiti подякували, радісні й схвильовані від того, що камерарій запропонував їм подивитися на славнозвісний Passetto. Рідкісна честь! Перед тим як піти, камерарій відімкнув замки, і точно у визначений час двері, що вели до старовинного тунелю, відчинилися, і в них з’явився священик з екзотичною зовнішністю і смолоскипом у руці. Він запросив кардиналів до тунелю.