Ден Браун - Янголи і демони

У Мортаті в очах стояли сльози.

— Ось чому Його Святість завжди так симпатизував науці, Карло. Він почувався в боргу перед нею. Наука дала йому змогу відчути радість батьківства, не порушивши обітниці утримання. Його Святість сказав мені, що шкодує лише про одне — про те, що сходження церковною ієрархією не дозволило йому бути поруч із коханою жінкою й бачити, як росте його дитинча.

Камерарій Карло Вентреска відчув, що його знову поганіші безумство. Йому хотілося вп’ятися нігтями собі в тіло. Звідки я міг знати?

— Папа не згрішив, Карло. Він був невинний.

— Але... — Камерарій шукав у своєму розбурханому мозкові бодай якогось аргументу. — Подумайте про загрозу для Церкви... від такого його вчинку. — Його голос тепер звучав невпевнено. — А якби ця його хвойда раптом з’явилася? Або, не дай Боже, його дитина ? Уявіть, якої ганьби натерпілася б Церква!

— Його дитина вже давно тут. — Голос Мортаті тремтів.

Усе зупинилося.

— Карло... — Мортаті зовсім знесилів. — Дитина Його Святості — це ти.

Цієї миті камерарій відчув, що полум’я віри в його серці тьмяніє. Тремтячи, стояв він перед вівтарем на тлі Мікеланджелового «Страшного суду». Він знав, що тільки-но побачив пекло. Він розтулив було рот, аби щось сказати, але вуста затремтіли, і з них не вилетіло ні звуку.

— Хіба ти не розумієш? — схвильовано говорив Мортаті. — Саме тому Його Святість прийшов до тебе в лікарню у Палермо, коли ти був іще хлопчиком. Саме тому він забрав тебе до себе й виховував. Черниця, яку він кохав, — це була Марія... твоя мати. Коли ти народився, вона пішла з монастиря, але ніколи не порушувала вірності Богові. Папа, довідавшись, що вона загинула під час вибуху, а ти, його син, дивом урятувався, заприсягся Богові, що більше ніколи тебе не залишить. Карло, твої батьки обоє зберегли цноту. Вони не порушили обітниць Богові. Проте знайшли спосіб привести у світ тебе. Ти був їхнім спільним чудом.

Камерарій затиснув долонями вуха, щоб не чути цих слів. Заціпенілий, він стояв перед вівтарем. Тоді, відчувши, що світ вислизає в нього з-під ніг, безсило впав на коліна й дико закричав.

Секунди. Хвилини. Години.

Здавалося, у стінах Сікстинської капели час утратив сенс. Вітторія повільно приходила до тями від заціпеніння, що скувало всіх присутніх. Вона відпустила руку Ленґдона й почала протискатися крізь юрбу кардиналів до виходу. Їй здавалося, що до дверей каплиці багато миль і що всі її рухи сповільнені... наче під водою.

Вона маневрувала поміж мантіями, і її рух, схоже, вивів із трансу інших. Дехто почав молитися. Дехто плакав. Інші повернулися й дивились їй услід, і вираз розгубленості на обличчях поступово змінився тривогою. Вона вже протиснулась майже крізь увесь натовп, коли хтось схопив її за руку. Дотик був слабкий, але впевнений. Вона повернулась і побачила перед собою старого кардинала зі зморшкуватим лицем. У його очах застиг страх.

— Ні, — прошепотів кардинал. — Не йдіть.

Вітторія зупинилась, здивована.

З іншого боку підійшов іще один кардинал.

— Перш ніж щось робити, треба подумати.

Тоді ще один:

— Це може спричинити страшний біль...

Кардинали оточили Вітторію з усіх боків. Вона дивилася на них, вражена.

— Але все, що тут сьогодні сталося... Світ обов’язково мусить почути правду.

— Серцем я вас підтримую, — сказав кардинал зі зморшкуватим лицем, не відпускаючи її руки, — але це шлях, з якого немає вороття. Треба подумати про розбиті надії. Цинізм. Як після цього люди зможуть знову вірити ?

Раптом у проході виникло ще більше кардиналів. Тепер перед нею була суцільна стіна з чорних мантій.

— Прислухайтесь до людей на майдані, — сказав один. — Це розіб’є їм серця. Ми мусимо бути обережні.

— Нам потрібен час, щоб подумати й помолитися, — мовив інший. — Мусимо діяти обачно. Наслідки цього...

— Він убив мого батька! — вигукнула Вітторія. — Він убив власного батька!

— Я впевнений, що він заплатить за свої гріхи, — із сумом сказав кардинал, що тримав ЇЇ за руку.

Вітторія теж була в цьому впевнена, але вона хотіла подбати особисто, щоб він заплатив. Вона спробувала проштовхнутися до дверей, але кардинали стали ще щільніше. На їхніх обличчях був страх.

— Що ви збираєтеся зробити? — вигукнула вона. — Вбити мене?

Кардинали сполотніли, і Вітторія відразу ж пошкодувала про ці слова. Вона бачила, що в цих чоловіків добрі серця. Вони вже достатньо сьогодні надивились на насильство. Вони не хотіли їй погрожувати. Вони просто опинилися в безвиході. Налякані. Розгублені.