— Маєш рацію! І нам потрібна така можливість! — У голосі Сюзанни з’явилися різкі й суворі нотки. — Якби ти не знайшов у «Стрибунці» чорний хід, ми здобули б можливість розшифрувати кожен код, а не лише той, із яким здатен впоратися «Транскод».
— Якби я не знайшов ту лазівку, її знайшов би хтось інший, — заперечив Ґейл. — Розкривши його, я прикрив ваші сраки. Лишень уяви, який ґвалт зчинився б, якби це виявилося вже після того, як «Стрибунець» увійшов у загальне користування!
— Хоч так, хоч сяк, — відрізала Сюзанна, — але тепер ми маємо смертельно перелякану фундацію «Електронний кордон», переконану, що ми вмонтовуємо чорний хід у кожен зі своїх алгоритмів.
— А хіба ні? — насмішкувато спитав Ґейл.
Сюзанна зміряла його крижаним поглядом.
— Слухай, — сказав він, послаблюючи натиск, — це питання однаково не обговорюється, бо ви збудували «Транскод». І забезпечили собі джерело постійної інформації. І дістали змогу читати що забажаєте й коли забажаєте — і без зайвих питань. Ви таки перемогли.
— Чому ти кажеш «ви»? Наскільки мені відомо, ти й досі працюєш на АНБ.
— Поки що працюю, — випалив Ґейл.
— Не зарікайся.
— Я не жартую. Невдовзі ноги моєї тут не буде.
— Я помру з горя.
У цю мить Сюзанні захотілося зігнати на Ґейлові зло за всі невдачі. За «Цифрову фортецю», за її негаразди з Девідом, за те, що вони й досі не в «Туманних горах» — але в усьому тому не було його провини. Його провиною були нахабність та набридливість. Сюзанна мала бути вищою за нього, мудрішою. Як начальник шифрувального відділу вона мала обов’язок — навчати й підтримувати злагоду. А Ґейл був молодий та наївний.
Сюзанна поглянула на Ґреґа. «Шкода, — подумала вона, — що такий талановитий шифрувальник і досі не розуміє важливості функції, яку виконувало АНБ».
— Ґреґу, — звернулася до нього Сюзанна тихим і спокійним тоном. — Мені сьогодні дуже важко. І мені стає ще важче, коли ти говориш про АНБ як про якогось пронозу, оснащеного найновішими технічними досягненнями, котрий піддивляється в замкову шпарину за добропорядними громадянами. Наша організація створена з однією метою: захищати безпеку нашої країни. І для виконання цієї функції інколи доводиться трясти яблуню, щоб з неї попадали зіпсуті плоди. Гадаю, більшість громадян радо пожертвують частиною своєї конфіденційності заради того, щоб зловмисники не могли безконтрольно пересуватися й обмінюватися інформацією.
Ґейл промовчав.
— Так чи як, — говорила далі Сюзанна, — а народу нашої країни доводиться довіряти тим чи іншим інституціям. У світі багато добра, але до нього примішано багато зла. Хтось мусить мати до всього цього доступ, щоб відокремлювати праведне від неправедного. Це наша робота. Наш обов’язок. Подобається нам чи ні, демократію від анархії відокремлюють хиткі й нестійкі ворота. І АНБ ці ворота вартує.
Ґейл задумливо кивнув.
— Quis custodiet ipsos custodes?
Сюзанна спантеличено поглянула на нього.
— Це латинське прислів’я, — пояснив Ґейл. — «Сатири» Ювенала. «Хто вартуватиме вартових?»
— Не розумію, — зізналася Сюзанна. — Як це — хто вартуватиме вартових?
— Отак. Якщо ми — вартові суспільства, то хто вартуватиме нас, щоб ми не стали небезпечними?
Сюзанна кивнула, не знаючи, що відповісти.
Ґейл усміхнувся.
— Саме так Танкадо підписував усі свої листи до мене. То було його улюблене прислів’я.
Девід Бекер стояв у коридорі напроти номера люкс 301. Він знав, що десь там, за різьбленими дверима є перстень. «Справа національної безпеки».
За дверима почулися слабкі звуки розмови. Він постукав. Озвалися німецькою.
— Ja?
Бекер змовчав.
— Ja?
Двері прочинилися на вузеньку щілину, і на нього глянуло округле товсте обличчя.
Бекер ввічливо всміхнувся. Він не знав імені чоловіка.
— Deutscher, ja? — спитав він. — Ви — німець?
Чоловік потойбіч дверей невпевнено кивнув.
Бекер говорив далі бездоганною німецькою:
— Можна з вами хвилину поговорити?
Чоловік стривожився.
— Was willst du? Що тобі треба?
Бекер збагнув, що перш ніж стукати, треба було прокрутити в голові майбутню розмову. Він на мить замовк, підшукуючи правильні слова.
— Ви маєте дещо таке, що потрібне мені.
Вочевидь, ці слова виявилися не зовсім правильними. Очі німця підозріло звузилися.
— Ein ring. — пояснив Бекер. — Du hast einen ring. У вас є перстень.
— Іди геть, — прогарчав німець. І намірився зачинити двері.
Недовго думаючи, Бекер просунув ногу в шпарину. Німець перелякано витріщився на нього.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу