Ден Браун - Цифрова Фортеця

Німець узагалі став білий, як крейда.

Бекер подумки всміхнувся. Брехня спрацювала добре. Бідолашний німець рясно спітнів від страху.

— Щ-щ-щ-о вам потрібно? — спитав він, заїкаючись. — Я нічого не знаю.

Бекер походжав кімнатою.

— Убитий мав на своєму пальці золотого персня. Він мені потрібен.

— У-у-у мене його немає.

Бекер поблажливо зітхнув і рушив до дверей ванної кімнати.

— А може, він у Рочіо? У Росинки?

Колір обличчя німця змінився з білого на пурпурний.

— Ви знаєте Росинку? — Рукавом фірмового готельного халата він витер піт зі свого м’ясистого обличчя. Потім розтулив рота, щоб щось сказати, але в цю мить двері ванної рвучко розчинилися.

Чоловіки обернулися.

На порозі ванної стояла Рочіо Ева Ґранада. Як прекрасне видіння. Довге хвилясте руде волосся, бездоганна іберійська шкіра, темно-каштанові очі та високе гладеньке чоло. На ній був білий готельний халат, такий самий, як і в німця. Лямки халата були сексуально зав’язані на широких стегнах, а комір широко розкривався, оголяючи засмаглу впадину між грудьми. Вона величаво виступила з ванни — втілення самовпевненості.

— Чим можу допомогти? — спитала вона гортанною англійською.

Бекер незмигним поглядом витріщився на вражаюче прекрасну жінку.

— Мені потрібен перстень, — сказав він крижаним тоном.

— А ви хто? — суворо спитала вона.

Бекер перейшов на іспанську із сильним андалузьким акцентом.

— Громадянська гвардія.

Рочіо розсміялася.

— Цього не може бути, — сказала вона іспанською.

Бекер відчув, як до горла підкотився клубок. Ця жінка виявилася міцнішим горішком, аніж її клієнт.

— Не може бути? — перепитав він, не втрачаючи самовладання. — Може, відправити вас до відділка, щоб це донести?

Рочіо пирхнула.

— Я не буду ставити вас у незручне становище, приймаючи вашу пропозицію.

Та Бекер тримався своєї «легенди».

— Кажу вам, я з громадянської гвардії.

Рочіо погрозливо підступила до нього.

— Я знаю кожного поліцейського з громадянської гвардії. І всі вони — мої найкращі клієнти.

Бекеру здалося, що її погляд пронизує його, як гострий ніж. Він трохи змінив тактику.

— Я зі спецвідділу з роботи з туристами. Віддайте мені перстень, інакше я відведу вас до відділка і...

— І що?! — погрозливо перепитала Рочіо, насмішкувато-очікувально скинувши брови.

Бекер замовк, опинившись у безвихідній ситуації. План повернувся проти нього ж бумерангом. «Чому ж вона не купилася на мій трюк?»

Рочіо підступила ближче.

— Не знаю, хто ви і що вам потрібно, але якщо ви не вимететеся негайно з цього номера, я покличу готельну охорону, і вас заарештує справжня громадянська гвардія за те, що ви видаєте себе за поліцейського.

Бекер знав, що Стретмор витягне його з-за ґрат за п’ять хвилин, але він недвозначно пояснив йому, що справу слід вирішувати дуже обережно, без зайвого шуму та свідків. Арешт, точно не вписувався в цей план.

Рочіо підступила ще ближче до Девіда, спопеляючи його | поглядом.

— Гаразд, — зітхнув він тоном переможеного. І облишив свій андалузький акцент. — Я не із севільської поліції. Мене послала сюди одна урядова організація Сполучених Штатів Америки, щоб знайти той перстень. Усе це я можу вам довести. І мені дали інструкції заплатити за нього.

Настала довга тиша.

Рочіо дала цій фразі на якусь мить зависнути в повітрі, а потім заговорила з хитрою посмішкою:

— Так би й сказали. І не треба комедію ламати. — Вона сіла в крісло і схрестила ноги.

— Скільки ви можете заплатити?

Бекер полегшено зітхнув. І, не марнуючи часу, перейшов до справи.

— Я можу заплатити вам сімсот п’ятдесят тисяч песет. Це п’ять тисяч американських доларів. — То була половина суми, яку він мав із собою, але, мабуть, вдесятеро більше реальної вартості персня.

Рочіо здивовано звела брови.

— Це грубі гроші.

— Так. Ну що, домовилися?

Рочіо похитала головою.

— Якби ж то я могла сказати «так»!

— Мільйон песет! — випалив Бекер. — Це все, що я маю при собі.

— Ой-ой-ой, — саркастично всміхнулася Рочіо. — Ви, американці, погано торгуєтеся. На нашому ринку ви б і дня не протрималися.

— Готівка — і відразу ж, — попередив Бекер, простягаючи руку до конверта в кишені.

«Мені дуже хочеться додому».

Рочіо похитала головою.

— Я не можу.

Бекер спалахнув гнівом.

— Чому не можете?!

— Тому що в мене його немає, — винувато відповіла вона. — Я вже продала його.