Ден Браун - Цифрова Фортеця

— Гулогот — це той, що зліва, — пояснив Сміт.

— Гулогот — мертвий? — суворо спитав директор.

— Так, сер.

Фонтейн знав, що час для пояснень ще не настав. Він поглянув на стінний екран, де поступово слабнули й тоншали захисні щити банку даних.

— Агенте Сміт, — чітко й повільно проказав він. — Де той предмет? Він мені потрібен.

На обличчі Сміта з’явився дурнувато-винуватий вираз.

— Сер, ми і досі й гадки не маємо, що то за предмет. Ми мали дізнатися про нього з розвитком справи. У відповідності з принципом службової необхідності.

— От і дізнайтеся! І знайдіть його! — наказав Фонтейн.

Директор роздратовано спостерігав на нечіткій картинці, як агенти обшукували два обм’яклі тіла, намагаючись знайти список довільних цифр та літер.

Джабба побілів, як крейда.

— О Господи, вони не можуть знайти його! Нам гаплик!

— Відмова фільтрів FTP! — знову заволав голос. — Оголилася третя лінія оборони!

І знову в приміщенні зчинився гармидер. Усі бігали й метушилися.

А на передньому екрані коротко стрижений агент підняв угору руки — здаюсь, мовляв.

— Сер, тут немає пароля. Ми обшукали обох чоловіків. Кишені, одяг, гаманці. Узагалі ніяких ознак пароля. Гулогот носив на собі комп’ютер типу «Монокль» — так ми і його перевірили. Схоже, він жодного разу не передав нічого і близько схожого на довільні символи — тільки список ліквідованих.

— Чорт забирай! — просичав Фонтейн, уперше втративши самовладання. — Він має там бути! Продовжуйте пошуки!

Джаббі достатньо було того, що він побачив: Фонтейн ризикнув — і програв. І Джабба спробував взяти ситуацію у свої руки. Велетень начальник підрозділу безпеки комп’ютерних систем злетів із подіуму, наче вихор із гори. І пронісся крізь армію своїх підлеглих, вигукуючи накази.

— Забезпечити доступ до допоміжних рубильників! Розпочати їх вимкнення! Виконувати без зволікань!

— Ми не встигнемо! — заверещала Соші. — Нам потрібно півгодини. Поки ми вимкнемо струм, буде надто пізно!

Джабба розтулив був рота, щоб відповісти, але його перервав зболений крик, що пролунав із тильної частини кімнати.

Усі обернулися. Сюзанна Флетчер, що сиділа, скоцюрбившись ззаду кімнати, раптом встала зі свого стільця, наче привид. Її обличчя було бліде, а очі завмерли стоп-кадром, втупившись у Девіда Бекера, який сидів, скривавлений і непорушний, опертий спиною об стінку автобуса.

— Ви вбили його! — заверещала вона. — Ви його вбили! — Спотикаючись, вона рушила до зображення на екрані, простягаючи до нього руки. — Девіде...

Усі сконфужено дивилися на екран, а Сюзанна, квилячи, йшла до екрана й не зводила очей із зображення Девідового тіла.

— Девіде! — видихнула вона, тупцюючи до екрана. — О Девіде, як же вони посміли...

Фонтейн розгубився.

— Ви знаєте того чоловіка?

Проходячи повз подіум, Сюзанна непевно хитнулася. Зупинившись за кілька футів перед величезною проекцією, вона втупила в неї погляд, приголомшена та заціпеніла, раз по раз повторюючи ім’я чоловіка, якого кохала.

Порожнеча у свідомості Девіда Бекера була абсолютною.

«Я — мертвий».

Однак почувся якийсь звук. Далекий голос...

«Девіде».

Під рукою він відчував пекучий запаморочливий біль. Його кров повнилася вогнем.

«Моє тіло — не моє тіло».

Однак голос десь був, він закликав його. Слабенький, далекий. Але він був частиною його самого. Чулися й інші голоси — незнайомі та неважливі. Вони щось вигукували. Зусиллям волі він спробував витиснути їх зі своєї свідомості, заблокувати. Був лише один голос, який мав значення. Він то стихав, то знову посилювався.

«Девіде... Вибач мене...»

З’явилося якесь тремтливе світло. Спочатку — слабке, поодинокий вузький промінчик сірості. Потім він зростав і набирав сили. Бекер спробував поворухнутися — біль. Спробував говорити — тиша. А голос усе гукав і гукав.

Хтось підійшов до нього, допоміг підвестися. Бекер рушив туди, звідки звучав голос. Чи то його рухали? А голос кликав і кликав. Бекер відсторонено поглянув на освітлене зображення. Він побачив його на маленькому екрані. То була жінка. Вона невідривно дивилася на нього немов з іншого світу.

«Вона що — спостерігає, як я помираю?»

«Девіде!»

Голос здався йому знайомим. Та жінка — янгол. Вона прийшла за ним. Янгол заговорив, звертаючись до нього:

— Девіде, я тебе кохаю.

І він усе зрозумів.

Плачучи та сміючись одночасно, Сюзанна подалася до екрана, охоплена бурхливою хвилею емоцій. Похапцем витираючи сльози, вона сказала: