Ден Браун - Цифрова Фортеця

— Лишень подумайте, що ви робите, директоре! — просичав Джабба. — Іще трохи, і ми втратимо можливість вимкнутися. Та Фонтейн зробив вигляд, що не чує його.

Раптом двері в тильній частині приміщення розчинилися й до командного центру влетіла Мідж Мілкен. Захекана, вона підбігла до подіуму.

— Директоре! Комутатор щойно вийшов на зв’язок!

Фонтейн очікувально повернувся до екрана на стіні. За п’ятнадцять секунд екран затріскотів й ожив.

Спочатку зображення було розпливчасте та сніжисте, але згодом стало більш різким. То була цифрова трансляція — лише п’ять кадрів на секунду. На екрані з’явилися двоє чоловіків. Один — блідий зі стрижкою під «бобрик», а другий — блондин, типовий американець. Вони сиділи перед камерою, наче два репортери, що приготувалися вийти в ефір.

— Що це, у біса, таке? — роздратовано спитав Джабба.

— Не рипайтеся, — наказав йому директор.

Виявилося, що ці двоє сидять у чомусь схожому на мініавтобус. Довкола них звисали електронні кабелі. Затріскотів і увімкнувся аудіозв’язок. Почувся фоновий шум.

— Вхідний аудіосигнал, — гукнув позаду них технік. — Залишається п’ять секунд до двостороннього аудіозв’язку.

— Хто це? — стривожено спитав Брінкергоф.

— Моє всевидюще око, — пояснив Фонтейн, вдивляючись у двох своїх працівників, яких він послав до Іспанії.

То був необхідний запобіжний захід. Фонтейн вірив у кожен аспект плану Стретмора: гідне жалю, але необхідне усунення Енсея Танкадо, таємне внесення змін у «Цифрову фортецю» — усе це мало солідне обґрунтування. Але одна річ усе ж таки нервувала Фонтейна: використання послуг Гулогота. Гулогот був вправний і досвідчений, та все ж таки — найманець. Чи можна було йому довіряти? Чи не збирався він забрати пароль собі? Фонтейн хотів підстрахуватися стосовно Гулогота — про всяк випадок, і тому вжив необхідних запобіжних заходів.

— Звісно, що ні! — скрикнув чоловік із короткою стрижкою в камеру. — Ми маємо наказ! Ми підзвітні директорові Леланду Фонтейну і тільки йому!

На обличчі Фонтейна з’явився вираз легкого веселого здивування.

— А ви не знаєте, хто я?

— А хіба це має якесь значення? — емоційно випалив блондин.

— Я поясню, — перервав його директор. — Я вам поясню, яке це має значення.

Минуло кілька секунд — і двоє агентів, розчервонілі, як буряки, наперебій виправдовувалися перед директором Агентства національної безпеки.

— Д-директоре, — казав, затинаючись, блондин. — Я — агент Коліандер. А це агент Сміт.

— От і прекрасно, — підбадьорив їх Фонтейн. — А тепер стисло змалюйте ситуацію.

А в тильній частині кімнати сиділа Сюзанна Флетчер, борючись із задушливою самотністю, що підступала до неї зусібіч. Заплющивши очі та слухаючи, як дзвенить у неї у вухах, вона тихо плакала. Тіло її заніміло. Гармидер у пункті управління стих і перетворився на глухе бурмотіння.

А люди, що зібралися на подіумі, нетерпляче слухали звіт агента Сміта.

— Діючи згідно з вашими наказами, директоре, — почав він, — ми перебували тут, у Севільї, два дні, стежачи за паном Енсеєм Танкадо.

— Розкажіть мені про його ліквідацію, — нетерпляче сказав Фонтейн.

Сміт кивнув.

— Ми слідкували з міні-автобуса з відстані п’ятдесят ярдів. Ліквідація пройшла гладенько. Гулогот, безперечно, був знавцем своєї справи. Та відразу ж після цього ситуація зіпсувалася й пішла не так, як планувалося в наказі. З’явилася якась компанія. І Гулогот так і не роздобув отой предмет.

Фонтейн кивнув. Ці агенти вийшли з ним на зв’язок, коли він був у Південній Америці, і попередили про зрив планів, тому директору довелося перервати свій візит і повертатися до Вашинґтона.

У розмову втрутився Коліандер:

— Ми постійно стежили за Гулоготом — як ви й наказували. Але він навіть не зробив спроби потрапити до моргу. А натомість пішов по сліду якогось іншого чоловіка. Той тип видавався пересічною особою. У куртці та краватці.

— Пересічною? — задумливо перепитав Фонтейн. То було дуже схоже на гру, яку грав Стретмор — хитромудро тримав АНБ у невіданні.

— Виходять із ладу фільтри FTP! — вигукнув технік.

— Нам потрібен той предмет, — наполягав Фонтейн. — Де тепер Гулогот?

Сміт поглянув через плече.

— Ну... узагалі-то... із нами, сер.

Фонтейн полегшено зітхнув.

— Де саме?

То була найкраща новина з усіх, які він почув за увесь день.

Сміт простягнув руку до об’єктива камери, щоб навести різкість. А потім повернув камеру й показав два обм’яклі тіла біля стінки міні-автобуса. Обидва були непорушні. Один був великий чоловік у дротяних окулярах, а другий — молодик із кучмою темного волосся та закривавленою сорочкою.