Ден Браун - Цифрова Фортеця

На екрані швидко проскакували один за одним цифри та графіки — наче хтось клацав телеканалами, шукаючи цікаву передачу. Вигукуючи команди, між станціями метушилися технарі з довгими аркушами роздруківок у руках; скрізь панував хаос.

Сюзанна ошелешено витріщилася на цей запаморочливовражаючий центр. їй пригадалося, що при його спорудженні перемістили двісті п’ятдесят тонн ґрунту — приміщення центру розташовувалося на глибині двісті чотирнадцять футів під землею, де було невразливим для вакуумних і ядерних бомб.

У центрі кімнати за робочою станцією, розташованою на подіумі, стояв Джабба. Гучним голосом він промовляв зі свого «трону» накази — як король своїм підданим. На екрані позаду нього світився напис. Той напис був добре знайомий Сюзанні. Над головою Джабби висіло загрозливе послання завбільшки з рекламний плакат:

Тепер вас врятує тільки правда

Введіть пароль_______________

Наче й досі перебуваючи в якомусь сюрреалістичному кошмарі, Сюзанна пройшла за Фонтейном до подіуму. Світ довкола нагадував їй розпливчасті кадри уповільненого кіно.

Джабба, помітивши їх, крутнувся, як розлючений бик.

— Я ж не для забави створив «Лабети»! Мабуть, на це були вагомі підстави!

— «Лабетів» більше не існує, — спокійно відказав Фонтейн.

— Позавчорашня новина, директоре, — огризнувся Джабба. — Вибухова хвиля дала мені добрячого копняка під сраку! А де Стретмор?

— Командир Стретмор загинув.

— Що ж, нема лиха без добра. На цьому світі таки існує хоч якась довбана справедливість.

— Вгамуйся, Джаббо, — гримнув директор. — Введи нас у курс справи. Наскільки небезпечний цей вірус?

Джабба надовго втупився поглядом у директора, а потім — ні сіло ні впало — розреготався.

— Вірус? — Його різкий регіт голосно відлунив у підземному приміщенні. — Так ви гадаєте, що це вірус?

Фонтейн тримався напрочуд спокійно. Нахабна поведінка Джабби була недоречною й неприпустимою, але тепер не час і не місце вичитувати йому. Тут, у центрі управління, Джабба був головніший за самого Господа Бога. Для комп’ютерних проблем не існувало начальницької ієрархії.

— Так це не вірус? — скрикнув Брінкергоф із надією в голосі.

Джабба презирливо пирхнув:

— Віруси мають рядки реплікації, розумнику! Іншими словами — рядки копіювання та розмноження! А ця штука їх не має!

Сюзанна заклопотано метушилася довкола них, марно намагаючись зосередитися.

— У такому разі — що тут відбувається? — суворо спитав Фонтейн. — Я гадав, що в нас вірус.

Джабба повільно втягнув у легені повітря, витер із лоба рясний піт і мовив стишеним голосом:

— Віруси... віруси розмножуються, відтворюючись. Вони створюють клони. Вони — марнославні й тупі, такі собі бінарні егоїсти з манією величі. Віруси штампують своїх малят швидше за кролів. Вони мають слабкі місця — їх можна схрещувати доти, поки вони не самознищаться. Це якщо підійти до цієї процедури з розумом. На жаль, ця програма не має свого я, вона не має манії величі і тому не має потреби розмножуватися. У неї холодний розум і чітке завдання. Ба більше: коли вона виконає це завдання, то, цілком можливо, вчинить акт цифрового самогубства. — Джабба побожно здійняв руки до хаосу, що відображався на великому екрані. — Пані та панове! — Він зітхнув: — Знайомтеся: камікадзе комп’ютерних загарбників! Так званий хробак.

— Хробак? — простогнав Брінкергоф. Це слово прозвучало надто безневинно для того, щоб ним визначати підступного та безжального загарбника.

— Так, хробак, — підтвердив Джабба, потихеньку закипаючи від злості. — Він не має складних структур — лише інстинкт: їсти, срати і повзти. Ось так. Примітивність. Смертельна примітивність. Він робить те, що йому запрограмували, а потім вшивається.

Фонтейн скинув на Джаббу суворим поглядом.

— І на що ж саме запрограмований цей черв’як?

— Поки що важко сказати, — відповів Джабба. — Наразі він поширюється й причіпляється до всієї нашої секретної інформації. Після цього він може утнути все, що завгодно. Йому може наверзтися на думку знищити всі файли або просто причепити смайлики до певних стенографічних звітів Білого дому.

Голос Фонтейна лишався холодним та стриманим:

— Ви можете його зупинити?

Джабба повільно видихнув й обернувся до екрана.

— Гадки не маю. Усе залежить від того, наскільки розлючений був автор цього хробака. — Він показав на послання, що виднілося позаду нього на екрані. — Хтось мені може пояснити, що це, у біса, означає?