Ден Браун - Цифрова Фортеця

Неквапливо, як в уповільненому кіно, Стретмор знову обернувся до Сюзанни. Вона стояла, заціпенівши, біля дверей шифрувального відділу. Здавалося, її постать мерехтіла у світлі флуоресцентних ламп. «Вона — янгол», — подумав Стретмор, вдивляючись у її очі, шукаючи в них раю небесного, а побачив лише смерть. Смерть віри. Кохання й честь зникли. Фантазія, якою він жив усі ці роки, померла. Ніколи Сюзанна Флетчер не належатиме йому. Ніколи. Несподівана порожнеча, яка його обхопила, була приголомшливою й нездоланною.

Сюзанна поглянула затьмареними очима на «Транскод». І зрозуміла, що на них летить вогняна куля, поневолена в пастці керамічного корпусу. Вона відчула, як ця куля пришвидшується, живлячись киснем, який вивільнювали палаючі мікросхеми. За кілька секунд під куполом шифрувального відділу мало вибухнути вогненне пекло.

Сюзаннин розум підказував, що слід тікати, але смерть Девіда нездоланним тягарем стискала все довкола неї. їй здалося, що вона почула його голос, — він гукав їй і наказував тікати, але ж куди тікати? Шифрувальний відділ перетворився на запечатану гробницю. Але то вже не мало значення: думка про смерть не лякала Сюзанну. Смерть зупинить її біль. І вона з’єднається з Девідом.

Підлога затремтіла так, наче під нею з глибин от-от вирине розлючена морська потвора. А Девідів голос волав: «Тікай, Сюзанно! Тікай!»

Стретмор рушив до неї — його обличчя було мало схожим на те, яке вона звикла бачити. Його холодні сірі очі стали байдужими й позбавленими життя. Той патріот і герой, що жив у її свідомості, помер — і перетворився на вбивцю. Раптом Стретмор знову обхопив її руками й у відчаї притиснув до себе. А потім став цілувати її щоки.

— Пробач мені, — благально промовив він. Сюзанна намагалася вирватися, та Стретмор міцно її тримав.

«Транскод» почав вібрувати, наче ракета на старті. Підлога шифрувального відділу здригалася. Стретмор притиснув до себе Сюзанну ще міцніше.

— Не покидай мене, Сюзанно! Я без тебе не зможу!

Несамовитий напад люті охопив її, і знову почувся Девідів голос: «Я кохаю тебе! Тікай!» І вона — у нестримному пориві — вирвалася з обіймів Стретмора. Ревіння суперкомп’ютера стало оглушливим. Вогонь уже підступав до вершечку шахти. «Транскод» застогнав, тріскаючись по швах.

Девідів голос указав їй дорогу. Через приміщення шифрувального відділу вона кинулася вгору по вузеньких сходах, що вели до офісу Стретмора. А позаду неї суперкомп’ютер раптом оглушливо гримнув.

Спалахнули й розсипалися останні силіконові мікросхеми — і потужний потік розпеченого повітря пробив верхній кожух башти, підкинувши керамічні уламки на тридцять футів угору. І багате на кисень повітря вмить полинуло з шифровідділу в шахту, заповнюючи собою величезний вакуум.

Сюзанна саме добігла до верхнього майданчика і вхопилася за поруччя, коли нездоланний порив вітру вдарив її й розвернув на сто вісімдесят градусів. І саме вчасно — вона встигла побачити заступника директора з оперативної діяльності. Він стояв далеко внизу, біля «Транскоду», не зводячи з неї очей. Довкола нього вирувала буря, але в його очах вона побачила мир та спокій. Його губи ворухнулися і проказали його останнє слово в житті:

— Сюзанно!

Повітря, що рвонуло вглиб шахти суперкомп’ютера, спалахнуло від контакту з розпеченими нутрощами суперкомп’ютера. І в яскравому спалахові світла командир Тревор Стретмор вмить перетворився з людини на легенду.

Вибухова хвиля вдарила Сюзанну. Пролетівши п’ятнадцять футів, вона опинилася в офісі Стретмора. Усе, що їй запам’яталося, — це болісний пекучий жар.

А у вікні зали засідань, високо над куполом шифрувального відділу, троє людей затамували подих. Вибух струсонув увесь комплекс АНБ. Леланд Фонтейн, Чед Брінкергоф та Мідж Мілкен — усі вони мовчки витріщилися у вікно, охоплені жахом.

Сімдесят футів під ними палахкотів купол шифрувального відділу. Сам дах із полікарбонату був іще цілий, але під його прозорим куполом шаленів вогонь і клубочився чорний дим.

Усі троє мовчки витріщалися вниз. Видовище перед їхніми очима мало в собі навіть якусь химерну й зловісну величавість.

Фонтейн стояв і мовчав. А потім нарешті озвався — голосом слабким, але рішучим:

— Мідж, викличте туди пожежну команду... негайно...

З протилежного краю офісу раптом озвався телефон Фонтейна. То був Джабба.

Сюзанна й гадки не мала, скільки минуло часу. Пекучий біль у горлі повернув її до тями. Вона втратила орієнтацію в просторі. Освітленням у кімнаті було лише якесь дивне оранжеве миготіння. Стіну за столом затуляв килим. У повітрі висів запах горілого пластику. Та й насправді приміщення було не кімнатою, а зруйнованою оболонкою. Штори палали, а плексигласові стіни тліли і плавилися.