Ден Браун - Інферно

— Non ce l’ho (Я не маю ключа), — ледь вичавив із себе охоронець.

Високий чоловік пройшов повз них і, наблизившись до ґрат, оглянув їхній механізм.

— Це шифрозамок, — гукнув він жінці, і в його голосі почувся американський акцент.

Жінка присіла біля Ернесто й пронизала його крижаним поглядом карих очей.

— Qual è la combinazione? (Яка комбінація?) — суворо спитала вона.

— Non posso! (Мені не дозволено розповідати!) — відказав охоронець.

У верхній частині його хребта щось кольнуло, і Ернесто відчув, як усе тіло оніміло. За мить він знепритомнів.

Прийшовши до тями, Ернесто кілька хвилин відчував, як свідомість то полишає його, то повертається. Йому пригадалася якась розмова... гострий біль... його кудись тягнули — а може, то йому здалося? Усе це перетворилося на розмиту пляму.

Коли в голові в нього остаточно прояснилося, Ернесто побачив дивну картину: його черевики стоять на підлозі, але без шнурків. І майже тієї самої миті усвідомив, що неспроможний рухатися. Він лежав на боку зі зв’язаними руками й ногами, вочевидь, зв’язаними його шнурками. Він спробував був закричати, але з рота не вилетіло ані звуку, бо в рот запхали його ж шкарпетку. Однак справжній страх охопив його за секунду, коли він поглянув угору й побачив, що по телевізору транслюється футбольний матч.

«Я у своїй комірчині... за ґратами!»

Ернесто почув, як у коридорі віддаляються кроки. Звук поступово стих, і запала тиша.

«Цього не може бути!»

Якимсь чином та білявка переконала його зробити те, чого він ніколи не мусив робити: він виказав комбінацію замка па вході до знаменитого коридору Вазарі.

Доктор Елізабет Сінскі відчула, що хвилі нудоти й запаморочливості накочуються з пришвидшеною частотою. Важко схилившись набік, вона сиділа на задньому кріслі чорного мікроавтобуса, припаркованого біля фасаду Палацо Пітті. Вояк поруч із нею спостерігав за жінкою з усе більшою тривогою.

Кілька секунд тому його рація озвалася й прохрипіла щось про Галерею костюма — і вихопила Елізабет із темряви свідомості, де їй марилася зеленоока потвора.

Вона знову опинилася в напівтемній кімнаті Ради з іноземних стосунків у Нью-Йорку, де вислуховувала маячню загадкового незнайомця, який запросив її до себе. Цей незнайомець тепер походжав перед нею в передній частині залу, і його довготелесий силует чітко вирисовувався на тлі моторошної картини оголених й умирущих людей, автора якої надихнуло Дантове «Пекло».

— Хтось має вести цю війну, — виснувала постать, — інакше саме таке майбутнє нас чекає. Наразі людство перебуває в чистилищі зволікання, нерішучості й пожадливості в задоволенні особистих потреб... та кола пекла чекають під нашими ногами, готові щомиті поглинути нас усіх.

Елізабет і досі не могла отямитися від тих страшелезних ідей, які цей тип щойно їй виклав. їй було вже несила терпіти це, і вона рвучко скочила на ноги.

— Те, що ви пропонуєте, це...

— ...це наш єдиний вихід, — завершив незнайомець її фразу.

— Насправді я хотіла сказати, що це злочин!

Чоловік знизав плечима.

— Шлях до раю пролягає безпосередньо крізь пекло. Цього нас навчив Данте.

— Ви божевільний!

— Божевільний, — повторив незнайомець, і в його голосі почулася образа. — Я божевільний? Навряд чи. Божевілля — це дивитися в прірву й заперечувати її існування. Божевілля — це страус, який ховає голову в пісок, коли до нього з усіх боків наближається зграя гієн.

Не встигла Елізабет сказати слово на захист своєї організації, як чоловік змінив зображення на екрані.

— До речі, про гієн, — сказав він, показуючи на нову картину. — Ось вам зграя гієн, які саме цієї миті оточують людство... і вони наближаються дуже швидко.

Елізабет із подивом побачила перед собою знайомий графік, опублікований ВООЗ минулого року, який демонстрував основні проблеми довкілля, котрі, на думку ВООЗ, чинили найбільший вплив на здоров’я населення світу.

Серед іншого до цього списку входили такі показники: потреба в чистій воді, світові поверхневі температури, розрідження озонової оболонки, споживання океанських ресурсів, вимирання видів рослин і тварин, накопичення С0 2, вирубування лісів та рівень Світового океану.

Упродовж останнього сторіччя всі ці негативні показники зростали. Одначе тепер вони росли з моторошною швидкістю.

Елізабет зреагувала так само, як реагувала завжди, коли бачила цей графік: її охопило відчуття безпорадності. Вона була науковцем і вірила в корисність статистики, а цей графік змальовував картину не віддаленого, а дуже близького майбутнього.