Ден Браун - Інферно

— Але якщо нам вдасться пройти, — сказала Сієнна з ледь помітною пустотливістю, яка знову повернулася до її голосу, — то чи знаєш ти, що це означатиме? — На її губах на мить з’явилася слабка усмішка. — Це означатиме, що сьогодні нам двічі допоміг один художник епохи Відродження.

Ленґдон мимоволі розсміявся, бо кілька секунд тому в нього виникла така сама думка. «Вазарі, Вазарі».

Усмішка Сієнни розпливлася аж до вух, і він збагнув, що вона простила йому, принаймні поки що.

— Гадаю, що це знак згори, — заявила жінка напівжартома. — Нам треба пройти крізь ті двері.

— Гаразд... Ми ввійдемо й пройдемо повз охоронця — ти так собі це уявляєш?

Сієнна хруснула пальцями й рушила до виходу з грота.

— Ні, я збираюся з ним поговорити. — Вона зиркнула назад на Ленґдона, і він помітив, що в її очах знов палахкотить вогонь. — Довіртеся мені, професоре, я можу бути вельми переконливою, коли треба.

У маленькі сірі двері знов загупали.

Гучно й невблаганно.

Охоронець Ернесто Руссо аж застогнав від злості. Напевне, повернувся той химерний військовий із крижаним поглядом, але повернувся він дуже невчасно. Трансляція футбольного матчу тривала: призначили додатковий час, «Фіорентина» змушена була догравати вдесятьох і доля матчу висіла на волосинці.

А гупання не вгавало.

Ернесто був не дурень. Він збагнув, що сьогодні вранці стався якийсь негаразд — понаїхало поліції із сиренами й військових, але він завжди намагався триматися осторонь від справ, які не стосувалися його особисто.

Pazzo è colui che bada ai fatti altrui . (Тільки божевільні цікавляться чужими справами.)

З іншого боку, той військовий був якимось великим цабе, і не зважати на це було б, мабуть, нерозумно. Нині в Італії важко знати роботу, навіть таку нудну, як ця. Зиркнувши востаннє на гру, Ернесто пішов до дверей, у які хтось гупав без упину.

Він і досі не міг звикнути до того, що йому платять лише за те, що він цілу добу сидить у крихітній конторці й дивиться телевізор. Двічі на день до його конторки з протилежного боку коридору прибувала група важливих відвідувачів, які пішки долали шлях аж від галереї Уффіці. Ернесто зустрічав їх, відмикав залізні ґрати й пропускав гостей крізь маленькі сірі двері, за якими їхній візит і завершувався — у садах Боболі.

І тепер, коли гупання ставало настирливішим, Ернесто відчинив сталеві ґрати, пройшов повз них, потім знову зачинив і замкнув за собою.

— Sì? — гукнув він, перекрикуючи гупання і поспішаючи до сірих дверей.

Ані слова у відповідь. Але гупання тривало.

— Insomma! (Припиніть!) — Нарешті він відімкнув двері й рвучко відчинив їх, очікуючи побачити за ними той самий крижаний погляд, що й кілька хвилин тому. Але обличчя, яке показалося за дверима, виявилося значно привабливішим.

— Привіт, — сказала гарненька білявка, мило всміхаючись йому. Вона простягнула складений аркуш паперу, і Ернесто інстинктивно випростав руку, щоби взяти його. Тієї миті, коли охоронець збагнув, що то лише шматок паперу, піднятий із землі, жінка вхопила його зап’ястя й міцно натиснула великим пальцем на костисту зап’ястну точку під його долонею.

Ернесто здалося, що йому щойно відрізали ножем кисть. Гострий біль змінився затерплістю. Жінка ступила крок уперед і натиснула ще сильніше, знову запускаючи больовий шок у його руці. Ернесто гойднувся назад, намагаючись вивільнити руку, але ноги його отерпли і він важко опустився на коліна.

Усе решта трапилося за якусь мить.

На порозі відчинених дверей з’явився високий чоловік у темному костюмі; він прослизнув усередину і швидко зачинив за собою двері. Ернесто потягнувся був до рації, але лагідна рука натиснула точку на його потилиці, і його м’язи заціпеніли, а йому самому перехопило дух. Жінка витягнула рацію, а тим часом до них підійшов високий чоловік, стривожений її діями не менше, аніж сам Ернесто.

— Дим-мак, доторк смерті, — невимушено сказала білявка високому чоловіку. — Китайська наука про больові точки. Недаремно нею користуються вже три тисячі років.

Чоловік зачудовано поглянув на неї.

— Non vogliamo farti del male (Ми не зробимо тобі нічого поганого), — прошепотіла жінка, схилившись над Ернесто.

Тієї миті, коли тиск послабився, Ернесто спробував вирватися, але тиск швидко відновився — і його м’язи знов заклякли. Він зойкнув од болю, ледь спроможний дихати.

— Dobbiamo passare (Нам треба пройти), — сказала жінка і кивнула на сталеві ґрати, які Ернесто завбачливо замкнув за собою. — Dov’è la chiave? (Де ключ?)