Ден Браун - Інферно

«Цікаво, а як би відреагували гості доби Ренесансу, якби наживу побачили отой гелікоптер, що зависнув над входом до грота? Гелікоптер, про який свого часу мріяв Леонардо да Вінчі?» — подумав Ленґдон.

І саме в цю мить вищання безпілотника припинилося. Воно не вщухло, не зійшло нанівець — воно просто різко припинилося.

Здивований, Ленґдон визирнув з-за фонтана й побачив, що гелікоптер приземлився. Тепер він стояв на вкритому гравієм майданчику й видавався менш лиховісним, особливо зважаючи на ту обставину, що об’єктив його обтічної, мов сигара, відеокамери, дивився не на них, а вбік, на маленькі сірі двері.

Та недовго тривало в Ленґдона відчуття полегшення. На відстані ста ярдів позаду безпілотника, біля статуї карлика на черепасі, з’явилися троє вояків, озброєних до зубів. Упевнено спускаючись сходами, вони тримали курс прямо на грот.

На вояках була вже знайома чорна уніформа із зеленими жетонами на лівому плечі. їхній м’язистий командир із порожніми очима нагадав Ленґдону маску чуми з його видінь.

Я — смерть.

Ніде не було видно ані чорного мікроавтобуса, ані срібноволосої жінки.

Я — життя.

Вояки поступово наближалися; один із них зупинився біля підніжжя сходів і обернувся, ставши лицем назад, вочевидь, для того, щоб нікого сюди не пускати. А решта двоє вирушили до грота.

Ленґдон із Сієнною знову скочили на ноги й заметушилися, хоча, можливо, вони лише відтягували неминуче: порачкували вглиб грота, до другої печери, яка була меншою, глибшою та темнішою. Тут також панував мистецький витвір: цього разу це була статуя двох коханців, чиї тіла пристрасно переплелися. Саме за ними й сховалися тепер Сієнна та Ленґдон.

Криючись у напівтемряві, Ленґдон обережно визирнув з-за підніжжя статуї й дивився, як наближаються їхні переслідувачі. Коли двоє військових дійшли до безпілотника, один із них зупинився і, нагнувшись, підняв гелікоптерчик і зайнявся відеокамерою.

«Чи помітила нас ця штука?» — подумав Ленґдон, побоюючись, що вже знає відповідь на своє запитання.

Третій, той, що мав м’язисте тіло й порожні очі, і досі йшов, не зупиняючись, і з крижаною рішучістю прямував до Ленґдона. Він майже дістався до входу. «От-от зайде всередину», — подумав Ленґдон, приготувавшись знову сховатися за статую й повідомити Сієнні, що все скінчено. Але цієї миті він помітив дещо несподіване.

Військовий не зайшов до грота, а різко відхилився ліворуч і зник.

«Куди він подівся? А може, він не знає, що ми тут?»

Через кілька секунд Ленґдон почув глухі удари: то гупали кулаком у дерев’яні двері.

«Маленькі сірі двері, — подумав Ленґдон. — Той м’язистий тип, напевне, знає, куди вони ведуть».

Охоронцю Палацо Пітті Ернесто Руссо завжди хотілося грати в європейських футбольних клубах, але тепер, маючи двадцять дев’ять років і багато зайвої ваги, він нарешті збагнув, що мрії його дитинства не судилося здійснитися. Останні три роки він працював охоронцем у Палацо Пітті — завжди в одній і тій самій комірчині з крихітний пенал завбільшки, завжди виконуючи одну й ту саму нудну роботу.

Ернесто вже встиг звикнути до пришелепуватих туристів, які інколи гепали в маленькі сірі двері його офісу, і зазвичай ігнорував їх, аж поки вони не кидали гепати. Однак сьогодні те гупання було сильним та безперервним.

Роздратований, він зосередився на екрані телевізора: t гучно увімкненим звуком, де транслювали повтор футбольного матчу «Фіорентини» із «Ювентусом». Але гупання стало ще гучнішим. Насамкінець, проклинаючи туристів на всі заставки, він вийшов зі свого офісу й рушив вузьким коридором назустріч бахканню. На півдорозі він зупинився, щоб відчинити масивні сталеві ґрати, які були замкнені цілодобово, окрім кількох спеціально визначених годин.

Набравши на клавіатурі потрібну комбінацію, Ернесто відімкнув ґрати й відсунув їх убік. Пройшовши повз них, він, діючи згідно з правилами, знову замкнув ґрати за собою. А потім підійшов до сірих дерев’яних дверей.

— È chiuso! (Зачинено!) — гукнув він крізь двері, сподіваючись, що людина по той бік почує його. — Non si può entrare! (Сюди не можна входити!)

Та гупання тривало.

Ернесто скреготнув зубами. «Якісь лохи з Нью-Йорка, — подумав він. — Такі доставучі. Подай їм те, що заманеться, і хоч провалися». Єдиним поясненням того, що їхня футбольна команда «Ред буллз» мала хоч якийсь успіх на світовій арені, було те, що вони купили собі одного з найкращих європейських тренерів.