Ден Браун - Інферно

«Безпілотник зник тому, що засік нас».

Сієнна з Ленґдоном відшукали той самий вузький тунель, яким спустилися з парку, не вагаючись, кинулися в прохід і застрибали сходами вгору. Кінець сходів звертав ліворуч до високої підпірної стіни. Вони побігли вздовж неї; стіна поволі нижчала, аж поки вони не побачили по той бік зелений обшир парку Боболі.

Ленґдон миттю схопив Сієнну за руку й смикнув назад, пригнувшись за підпірною стіною так, щоби їх не було видно. Сієнна встигла побачити те, що побачив він.

За триста ярдів попереду них до амфітеатру схилом спускалися поліцейські; вони обшукували невеличкі купки дерев і розпитували туристів, координуючи свої дії по рації.

«Ми потрапили в пастку!»

Побачивши Роберта Ленґдона вперше, Сієнна й не думала, що їхнє знайомство доведе її до цього. «Це більше, ніж те, чого я очікувала». Коли вона тікала зі шпиталю разом із Ленґдоном, їй здавалося, що вони тікають від озброєної жінки зі шпичастим волоссям. А тепер тікали від цілого військового підрозділу й представників італійської влади. Сієнна усвідомила, що їхні шанси на втечу майже дорівнюють нулю.

— А тут немає іншого виходу? — захекано спитала вона.

— Не думаю... — відповів Ленґдон. — Цей парк — огороджене стіною місто, точнісінько як... — Він раптом замовк і поглянув на схід. — Точнісінько як Ватикан. — Його обличчям промайнув проблиск надії — дещо дивний як для такої безнадійної ситуації.

Сієнна й гадки не мала, який стосунок мав Ватикан до тої халепи, у яку вони потрапили, але Ленґдон раптом закивав, спрямувавши погляд на схід, уздовж тильного боку палацу.

— Туди досить далеко, — сказав він, кваплячи Сієнну, — але там ми можемо знайти ще один вихід із садів.

Несподівано перед ними з-за рогу підпірної стіни вигулькнули дві фігури й мало не налетіли на Сієнну та Ленґдона. Обидві постаті були в чорному, і Сієнні на одну лячну мить здалося, що це військові, із якими їм уже довелося зустрітися в будинку, де вона мешкала. Утім, коли вони пройшли повз, Сієнна побачила, що то були всього-на-всього туристи, до того ж італійці, судячи зі стильного одягу з чорної шкіри.

Раптом на думку Сієнні спала ідея, і вона, схопивши за руку одного з туристів, усміхнулася так приязно, як тільки могла.

— Può dirci dov’è la Galleria del costume? — спитала вона швидко по-італійськи, прохаючи, щоби їй пояснили, як пройти до знаменитої костюмної галереї палацу. — Io e mio fratello siamo in ritardo per una visita privata. (Ми з братом спізнюємося на приватний огляд.)

— Certo! — запевнив її чоловік, посміхаючись їм обом і явно радий допомогти. — Proseguite dritto per il sentiero! (Авжеж! Ідіть прямо!) — Він повернувся й показав на захід, уздовж підпірної стіни, у бік, протилежний тому, у який щойно вдивлявся Ленґдон.

— Molte grazie! (Дуже дякую!) — прощебетала Сієнна, іще раз усміхнувшись, коли двоє чоловіків рушили далі.

Ленґдон схвально кивнув Сієнні, швидко зрозумівши, навіщо вона це зробила. Коли поліція розпитуватиме туристів, то може у відповідь почути, що Ленґдон із Сієнною подалися до галереї костюмів, яка, згідно з мапою, що виднілася перед ними на стіні, розташовувалася в дальньому західному крилі палацу — зовсім не там, куди вони вирушали.

— Нам треба добратися до отієї стежини, — сказав Ленґдон, кивнувши через галявину на стежку, яка спускалася схилом іще одного пагорба й вела геть від палацу. У верхній частині пагорба брукована стежина ховалася в густих чагарниках — надійному укритті від поліцейських, котрі вже спускалися схилом пагорба на відстані якихось ста ярдів. Сієнна вирахувала, що їхні шанси перетнути відкритий простір і дістатися до рятівних чагарників вельми слабкі. Там уже збиралися туристи і з цікавістю витріщалися на поліцію. Здалеку знову долинуло слабке дзижчання безпілотника.

— Тепер або ніколи, — сказав Ленґдон і, схопивши Сієнну за руку, витягнув її за собою на галявину. Вони запетляли поміж туристів, що прибували й прибували. Сієнна боролася з бажанням кинутися бігти, та Ленґдон міцно тримав її біля себе, швидко, але спокійно крокуючи крізь натовп.

Коли вони нарешті дісталися до початку стежини, Сієнна озирнулася через плече, щоб подивитися, чи помітили їх. Ті поліцейські, яких вона побачила, дивилися зовсім в інший бік, туди, де почулося дзижчання безпілотного гелікоптера. Вона повернулася й хутко рушила стежиною за Ленґдоном.

Тепер перед ними, вистромившись понад деревами, удалині виднілася лінія горизонту старої Флоренції. Сієнна побачила червоний черепичний купол собору й зелено-червоно-білий шпиль дзвіниці Джотто. На мить їй удалося взріти зубчастий вершечок Палацо Веккіо — їхнього пункту призначення, котрий тепер здавався недосяжним. Та коли вони спускалися стежиною, висока стіна по периметру парку заступила їм цю картину, немов проковтнувши її.