Ден Браун: Інферно

Сінскі витріщалася на неї широко розкритими очима, ніяк не реагуючи й нічого не кажучи. Сієнна глибоко вдихнула.

Докторе Сінскі, Бертран зустрічався з вами особисто. Він благав вас усвідомити те, що ми, людство, перебуваємо на межі... благав вас розпочати хоч якийсь діалог. А ви, замість вислухати, обізвали його божевільним, занесли до списку розшукуваних осіб і загнали в підпілля. — Голос Сієнни забринів від емоцій, що переповнювали її. — Бертран загинув сам-один тому, що такі, як ви, не захотіли розкрити свій зашорений розум хоча б для того, щоб визнати: катастрофічне становище, у якому ми опинилися, можливо, і справді потребує... непопулярних кроків для виходу з нього. Бертран просто казав правду... і за це зазнав бойкоту. — Сієнна витерла очі та глянула на Сінскі. — Повірте мені, я знаю, що таке почуватися цілковито самотньою... а найгірша самотність у світі — це ізоляція, у яку ти потрапляєш, коли тебе не розуміють. І така ізоляція здатна призвести до того, що людина вже не сприймає реальність адекватно.

Сієнна замовкла, і запала напружена тиша.

— Це все, що я хотіла сказати, — прошепотіла Сієнна.

Сінскі довго дивилася на неї, не кажучи ні слова, а потім

сіла.

— Пані Брукс, — сказала вона якомога спокійнішим тоном. — Ви маєте рацію. Може, я й справді раніше не хотіла слухати... — Вона стиснула на столі свої долоні й глянула Сієнні у вічі. — Але тепер я готова слухати.

Годинник у фойє швейцарського консульства вже давно пробив першу ночі.

Планшет на столі директорки ВООЗ став схожим на килимок, зшитий із клаптиків рукописного тексту, знаків запитання й діаграм. Елізабет Сінскі вже протягом п’яти хвилин нічого не казала й нічого не робила. Вона стояла біля вікна, вдивляючись у нічну темряву.

Позаду чекали Ленґдон і Сієнна. Вони сиділи мовчки, допиваючи каву по-турецьки, і кімната повнилася ароматом мелених кавових бобів і запахом фісташок.

Єдиним звуком було дзижчання флуоресцентного світильника на стелі.

Слухаючи, як гупає її серце, Сієнна намагалася вгадати, про що думає директорка ВООЗ тепер, коли дізналася всю жорстоку правду. «Вірус, створений Бертраном, — це чума, яка призводить до стерильності. Третина населення світу стане безплідною».

Переказуючи зміст листа Цобріста, Сієнна спостерігала за гамою емоцій Елізабет Сінскі, які та намагалася приховати, але вони проглядалися вельми чітко. Спершу було приголомшення, коли директорка ВООЗ дізналася, що Цобріст справді створив поширюваний через повітря векторний вірус. Потім на обличчі Сінскі ненадовго зажевріла надія, коли вона дізналася, що цей вірус не призначений убивати людей. А потім... потім жінку охопив жах, коли вона усвідомлювала правду, особливо коли збагнула, що велика кількість світового населення стане безплідною. Було видно, що повідомлення про здатність вірусу руйнувати дітородну функцію людини глибоко зачепило доктора Сінскі особисто.

А в Сієнни реакція була іншою: її поглинуло відчуття полегшення. Вона в повному обсязі передала директорці ВООЗ зміст Бертранового листа. «Я більше не маю таємниць».

— Елізабет! — обережно покликав Ленґдон.

Сінскі поволі виринула зі своїх думок і поглянула на них, і вони побачили, що її обличчя змарніло, спотворене гримасою відчаю.

— Сієнно, — почала вона тоном, позбавленим емоцій. — Інформація, яку ви нам надали, дуже допоможе в розроблянні стратегії подолання цієї кризи. Я ціную вашу добру волю. Як вам відомо, пандемічні векторні віруси обговорювалися теоретично як можливий засіб імунізації великих мас населення, але всі вважали, що на втілення цієї технології ще доведеться чекати багато років.

Сінскі повернулася до свого стола й сіла.

— Вибачте, — сказала вона, хитаючи головою, — але для мене все це звучить як наукова фантастика.

«Недивно, — подумала Сієнна. — Будь-який якісний прорив у медицині саме так і сприймався — пеніцилін, анестезія, рентген; а коли люди вперше зазирнули в мікроскоп, то побачили, як діляться клітини...»

Доктор Сінскі поглянула на свій планшет.

— Через кілька годин я прибуду до Женеви, де мене зустрінуть вогненним вихором запитань. Я не сумніваюся, що першим із них буде таке: «Чи є який-небудь спосіб протидії цьому вірусу?»

Сієнна подумки погодилася з нею.

— До того ж, — продовжила доктор Сінскі, — мені здається, що перше ж запропоноване вирішення цієї проблеми буде таким: усебічно дослідити вірус Цобріста, розібратися в ньому якомога краще, а потім спробувати створити його штам — той, який ми перепрограмуємо так, щоб повернути нашу ДНК до її початкової форми. — Сінскі поглянула на Сієнну, і в її погляді було мало оптимізму. — Іще невідомо, чи вдасться нам такий вірус створити, але мені хотілося б почути вашу думку, хоча б суто гіпотетично. Що ви скажете про такий підхід до вирішення проблеми?