Ден Браун - Інферно

— А чи не здається вам, що такі погляди суперечать процесу еволюції?

— Ні, — відповіла Сієнна без тіні вагання. — Людина потроху еволюціонувала тисячоліттями, вигадуючи в процесі еволюції нові технології: терла палички одна об одну, щоб видобути вогонь, розвивала сільське господарство, щоб прохарчуватися, розробляла вакцини для боротьби з хворобами. А тепер вона створює інструменти генної інженерії для покращення свого тіла, щоб вижити в цьому швидко змінюваному світі. — Жінка зробила паузу. — Я гадаю, що генна інженерія — це ще один крок на довгому шляху досягнень людства.

Сінскі мовчала, глибоко замислившись.

— Отже, ви вважаєте, що ми маємо вхопитися за ці інструменти обома руками...

— Якщо ми за них не вхопимося, — відповіла Сієнна, — то не заслуговуватимемо на життя, як та печерна людина, що замерзає від холоду, бо боїться розпалити вогонь.

Слова Сієнни ще довго висіли в повітрі, і ніхто не наважувався говорити.

Нарешті Ленґдон порушив тишу.

— Не хочу здаватися старомодним, — почав він, — але мене виховали на теорії Дарвіна, і я не можу не поставити під сумнів мудрість тих, хто намагається штучно пришвидшити природний процес еволюції.

— Роберте, — емоційно відказала Сієнна, — генетична інженерія — це не штучне прискорення еволюційного процесу. Це і є природний хід речей! Ти забуваєш, що саме еволюція й створила того ж Бертрана Цобріста! Його високорозвинений інтелект і став продуктом того самого процесу, який описав Дарвін: еволюції, що відбувається з плином часу. Рідкісна проникливість Бертрана в питаннях генетики, те, що він глибоко в ній розбирався, не було спалахом божественного натхнення... то був продукт багатьох років прогресу людських інтелектуальних здібностей.

Ленґдон замовк, вочевидь, замислившись над цією тезою.

— А ти як дарвініст, — продовжила Сієнна, — маєш знати, що природа завжди знаходила спосіб обмежувати чисельність людської популяції — чумою, голодом, повенями. Але хочу спитати в тебе таке: а чи не сталося так, що цього разу природа знайшла інший спосіб контролю? Замість насилати на людство жахливі катаклізми й нещастя, вона створила науковця, який винайшов інший метод зменшення нашої чисельності з плином часу. Без чуми. Без смертей. Просто людський біологічний вид прийде у відповідність із можливостями довкілля. Принаймні якоюсь мірою.

— Сієнно, — перервала її Сінскі. — Уже пізно. Нам треба вирушати. Але перш ніж ми підемо, мені б хотілося прояснити ще одне. Ви сказали мені сьогодні не раз, що Бертран — не лиха людина... що він любив людство і так сильно бажав врятувати наш вид, що теоретично обґрунтував і здійснив свій рішучий крок.

Сієнна кивнула.

— Мета виправдовує засіб, — сказала вона, цитуючи Макіавеллі, відомого політичного теоретика з Флоренції.

Тоді скажіть мені, — вела далі Сінскі, — ви також вірите, що мета виправдовує засіб? Ви вірите, що мета Бертрана врятувати людство була настільки шляхетною, що давала йому моральне право вивільняти той вірус?

У кімнаті запала напружена тиша.

Сієнна нахилилася вперед, до стола, і від її обличчя війнуло силою й переконливістю.

— Докторе Сінскі, я вже сказала вам, що вважаю дії Бертрана безвідповідальними і вкрай небезпечними. Якби я могла зупинити його, я б зробила це, не вагаючись ані секунди. Я хочу, щоб ви повірили мені.

Елізабет Сінскі потягнулася через стіл і ніжно обхопила руки Сієнни своїми долонями.

— Я вірю вам, Сієнно. Я вірю кожному слову, яке ви мені сказали.

Передсвітанкове повітря аеропорту імені Ататюрка було прохолодним та імлистим.

Ленґдон, Сієнна та Сінскі прибули на міському таксі, їх зустрів працівник ВООЗ і допоміг вибратися з машини.

— Вилітаємо, щойно ви будете готові, пані директорко, — повідомив чоловік, ведучи трійцю до скромної будівлі термінала.

— А як домовленості стосовно пана Ленґдона? — спитала Сінскі.

— Приватний літак до Флоренції. Його тимчасові проїзні документи уже на борту.

Сінскі задоволено кивнула.

— А як щодо іншої справи, яку ми з вами обговорювали?

— Вона в процесі підготовки. Пакунок відправлять, як тільки виникне нагода.

Сінскі подякувала чоловікові, і той пішов бетонним покриттям до літака. Вона обернулася до Ленґдона.

— А ви впевнені, що не хочете летіти разом із нами? — Директорка ВООЗ втомлено всміхнулася професору й заправила за вуха прядку довгого сріблястого волосся.