Наталка Шевченко - Бранці мороку

— Привіт, дівчата, — прошепотів він.

Я впала горілиць на мокру землю і заридала.

Тетяна чекала цілих дві хвилини, а потім рвучко перевела мене у сидяче положення. Звідки вона лише сили брала — сама ж виглядала так, наче щойно фінішувала на забігу з перепонами.

— Годі, — суворо сказала вона. — Потім поплачеш. Ще далеко не все.

Я зробила над собою зусилля й перекрила краник, хоч це було ой як важко — бачачи нарешті справжнього, непідробного Михайла, я ладна була ревти цілу добу. От тільки користі від цього було б нуль. Таня мала рацію — ще дійсно не все. Жінка дії, що тут скажеш.

— Я можу його розв’язати? — схлипнувши востаннє, запиталася я. Таня ствердно кивнула.

— Так. Тепер так. Тільки до будинку наближатися не раджу. Принаймні поки все не завершиться.

— Мене туди тепер і бульдозером не затягнеш, — я допомогла Михайлу сісти. — Як ти, любий?

Могла б і не питати — і без того бачила, що він геть безсилий. Глянувши на мене, Михайло чомусь відвів погляд.

— Гірше, ніж будь-коли, Лі, — пробурмотів він ледь чутно і похитав головою. — Тим гірше, що більше згадую. І це надовго.

— Стривай-но, — я повернула голову до Тані. — Він що, все пам’ятає?

— Я не маю сили пояснювати Михайлові усе, що тут трапилося, наново, Аліно, — відповіла вона. — Вибач. Я залишила йому всі спогади. Так буде краще.

— Мати Божа... — Я здригнулася і заходилася розв’язувати дріт на Михайлових зап’ястках. Таня кивнула.

— Так. Але ми збережемо час. На черзі витягання машини з дна озера.

— Я зроблю це, — мовив раптом Михайло. Він попереджувально підняв щойно звільнену руку, ледь я відкрила рота, збираючись протестувати. — Не намагайся мене відмовити, Лі. По-перше, окрім мене цього ніхто не зробить. По-друге, це найменше, що я можу зробити зараз, після всього. По-третє, я бачив, де вона знаходиться...

— Що?

— Несуттєво, — він почав розплутувати вузол на своїх ногах. — Я знаю, що треба зробити. Бачу, у вас джип з лебідкою... Тим краще. Зараз я його піджену, а ти... просто переведи дух. — Він ощасливив мене тінню усмішки. — Якщо зможеш. Далі я впораюся сам.

Звівшись на рівні ноги, Михайло хитнувся, на кілька секунд притулився до стовбура берези, а потім непевними кроками рушив до гаража, обходячи ставок з іншого боку. Я стиснула руки так, що нігті до крові вп’ялися в долоні. Це допомогло мені втриматися і не кинутися за ним зараз же. Негайно.

— Спокійно, — сказала Тетяна, навіть не озираючись. Звісно, вона відчувала мій стан. — Твій Михайло все правильно робить. Зараз йому життєво необхідно чимось зайнятися, інакше він може просто збожеволіти. Так що хай іде. Нічого з ним більше не станеться — повір.

Я не відповіла. Просто мовчки дивилася, як повільно йшов Михась, як час від часу його заносило, як майже через кожні два метри він зупинявся — не інакше, щоб відпочити хоч трохи, щоб опанувати себе. Серце в мене рвалося на шматки, я була майже розтерзана поганими передчуттями, і полегшення, з яким я нарешті побачила, що Лерин джип котиться до нас розмоклою стежиною, виписуючи п’яні зиґзаґи, вдарило мені по ногах, неначе шабля. Я впала на коліна.

— Ти молишся?

— Ні. Я тільки... одну хвилинку. Мені погано стало. Ноги підкосилися. Я зараз...

— Добре. Пробач, що я так тисну, але... не маю вибору. Вставай, Лі. Не варто, щоб твій Михась ще й за тебе хвилювався.

— Так, звісно, — якось я таки підвелася й навіть спробувала бадьоро всміхнутися, але навряд чи спроба вдалася.

Михайло зупинив машину метрів за чотири від води. Вийшов із салону (точніше, ледь не випав), спираючись на борт, дістався до переднього бампера й нахилився над лебідкою. Схоже, розібрався швидко, бо натиснув якусь кнопку, й барабан почав обертатися, розмотуючи сталевий трос. Михайло показав нам великого пальця.

— Машина — звір. Зараз зробимо.

Я дуже сподівалася, що так і станеться, але щось усередині переконувало, що справа, подібна до нашої, навряд чи обійдеться без ускладнень. Тетяна теж виглядала стривоженою. Вона дивилася у бік будинку й замислено морщила лоба.

— Щось відчуваєш? — запитала я. Вона лише пересмикнула плечима.

— Не знаю. Не впевнена. Може, й нічого.

Михайло, між тим, уже відмотав кілька метрів троса, узявся за гачок на його кінці і поліз у воду. Господи, як же все це схоже на кошмарний сон. Вкотре за той недовгий час, що мій чоловік знову був самим собою, мені схотілося просто скочити у машину разом з ним і гайнути звідси назад до Києва, який вже не викликав у мене такої ядучої ненависті. Та я знала, що не зможу цього зробити, бо у відповідь на цю думку перед очима поставала та дівчинка у підвалі. І решта дітей. Рештки дітей. І знущальний, сповнений презирства голос Ореста. Ні, не можемо ми поїхати, залишивши все як є. Цю справу має бути завершено.