Наталка Шевченко - Бранці мороку

Я спливав із чорної імли, в’язкої і опікаюче-гарячої, схожої на розплавлену смолу і водночас — на дивний сон без сновидінь. Спливав на голос, що видавався мені дивовижно знайомим. Той лунав і лунав, оповідаючи щось, але слів я розібрати не міг — мене приваблював самий лише його тембр, звучання, яке здавалося світлом у царстві пітьми. Звідки я його знав? Мабуть, треба спробувати відкрити очі, щоб зрозуміти це.

— ...тямлюється, — сказав голос, увірвавшись на мить.

Я намагався розліпити чавунні повіки, але це виявилося не так уже й легко зробити. Темрява не бажала полишати мене. Тоді виник інший голос, не менш приємний, але абсолютно незнайомий.

— Ти — Михайло, і ти повинен подивитися на мене.

«Звісно, я Михайло, хто ж ще», — здивовано подумав я, але підкорився наказу, і безжальний серп сірого денного світла різонув очі. Я квапливо примружився, маючи відчуття, що мою живу шкіру натягують на пакет скловати, і хотів спитати, що, в дідька, коїться? Чи довго я спав? І чому я лежу на мокрому? І що тече по моєму обличчю... кров? Але не встиг, бо кришталевий другий голос звелів мені мовчати. Він так і сказав:

— Помовчи, Михайле. Просто — мовчи.

Я хотів спитати, хто це, аж тут озвалася Аліна. Так ось хто витяг мене з пітьми.

— З ним усе буде гаразд?

Я таки не витримав і знову відкрив очі — так обережно, що кожен міліметр руху моїх вій перетворився на милю. А ще за мить, коли навколишня картина відновила чіткість, я ледь не онімів. Наді мною схилилися дві жінки, мокрі, як хлющі, і дуже схвильовані. Одна виявилась моєю дружиною, а друга, чорнява, на диво маленька, із стиснутими в сувору риску губами та невинними, дитячими очима, була мені незнайома. Та налякало мене не це. Обидві вони дивилися на мене з турботою, а на вилиці Аліни квітнув синім перламутром величезний синець.

— Боже, люба, де це ти так приклалася? — тихо спитав я і не відразу втямив, що оглушливе каркання вперемішку з кашлем — це те, що виривається з мого горла замість слів. Щось зі мною не так. Та й у потилицю неначе цвяхів забили.

Аліна перезирнулася з незнайомкою.

— Він щось каже? — обережно припустила дружина.

— Не «щось», а цілком конкретні речі. Питає, де ви забилися.

— Господи, коханий, — Лі заплакала. Я бачив, як сльози на її щоках змішувалися з краплями дощу, і подумав, що дощ стає від цього теплим. — Це...

— Не зараз, — владно обірвала чорнява.

Мене охопила ненависть. Хто вона така, ця мала, і чого встряє у нашу розмову?! Я якраз був дуже не проти вислухати пояснення жінки. Якщо вони у неї є.

— Ви впевнені, Таню? Здається, він уже в нормі. Може, я все ж...

— Гм... — брюнетка замислено глянула кудись удалину. — Аліно, давай на «ти». Ми вже стільки пережили разом, що на брудершафт можна й не пити. У зв’язку з цим я маю до тебе одне питання. Ти мені віриш?

— Так.

— Тоді покладися на мене й цього разу. Ще нічого не скінчилося. Він не зник, просто зачаївся, вичікує. І я мушу вигнати його назавжди. Так, щоби й сліду від нього не лишилося на цій землі. Вважай це моїм особистим хрестовим походом. Обіцяю, щойно усе закінчиться, ми вшиємося звідси з першою космічною.

Це навряд, красунечко.

Я смикнувся, почувши цей, третій голос. Він пролунав у мене в голові, рипучий, як старі двері, уїдливий і безжальний. І дуже, дуже переконливий.

Присяжні винесли вердикт, ваша честь. Винна.

Я повернув голову, вже зрозумівши, що лежу на сирій землі, під дощем... ні, під зливою, яка ось-ось змиє мене у бісове озеро, і спробував рвучко підвестися. Те, що це була погана ідея, я відчув наступної секунди, коли моя голова з глухим стуком ударилася об розмоклий суглинок. У потилиці біль зажеврів з новою силою.

Чорт! Я зв’язаний. Ці дві падлюки зв’язали мене по руках і ногах!

А я казав тобі, Михайле. Я попереджав. Це логічний наслідок твоєї м’якотілості. Я ж просив позбутися цієї суки. Та кого зараз цікавлять чужі поради? Ну й ось, алє-оп — твоя дружина вже тут. І не сама, а з якоюсь лярвою-екстрасенсихою. Знаєш, ненавиджу цих пройдисвіток. Розвелося їх, як мух на лайні. А ця влізла у наш дім, можеш уявити? І мало того, що влізла — скинула тебе зі сходів. Убити хотіла. І ти ще після цього з ними сюсюкаєш?

Хто це? Я знаю цей голос, я його чув... звідки я його знаю?

— Любий?..

Я роззявив рота і разом з водою виплюнув:

— Паскуда... чортова курва. Я тут мокну, а тобі хоч би що. Ніколи про мене не думаєш, егоїстка срана. Ти так і збираєшся маячити тут, доки я заробляю ревматизм із простатитом?! Відпусти мене! Негайно!