Наталка Шевченко - Оксамитовий перевертень

Тома трохи схилила голову, пильно роздивляючись незвану гостю.

— Ні, не згодна.

— То ви відьма чи ні? — крякнула жіночка.

— Так, потомствена. Що ще вас цікавить?

— А де ваш знак?

— Де мій що?..

— Ну, якщо ви відьма, то на дверях вашого дому, або хоча б біля одвірка, має висіти знак. Попередження. Біле коло в червоному обідку, а на ньому — чорний силует старої розпатланої карги, у ступі, з мітлою, і підпис: «Обережно — відьма!».

— Оригінально, — мовила Тамара, карикатурною кривою усмішкою віддавши належне дотепності зайди. — Треба спробувати щось таке намалювати. Це все?

— Ні. — Сіра набрала повні груди повітря — це, вочевидь, додало їй рішучості — й видихнула: — То я можу нарешті увійти?

— Якби могли, то вже увійшли б.

— А це що значить?

— Лише те, що я сказала.

— Ну гаразд, гаразд. — Мишка поклала собі на груди пальці-сардельки й замислилась. — Мене... моє ім’я, ну, скажімо... Лариса.

— Добре, Скажімо-Лариса. Що у вас трапилося?

— Я мушу говорити про це на порозі?

— Ні, ви маєте право зберігати мовчання, ось тільки адвоката вам навряд чи призначать. Не розумію, кому потрібна допомога — вам чи мені?

— О, я... та годі... ваш телефон мені дала Віра Охрімівна Біс. Ви ж її пам’ятаєте?

Забути Віру Охрімівну Біс не змогли б усі підкошені амнезією герої мексиканських серіалів, разом узяті. На те виглядало, що паспорт їй у пеклі однофамілець виписував, аби люди наперед знали, з ким справу матимуть. Тома мовила:

— Прекрасно. Чому ж ви ним не скористалися?

— Ким?

Терплячість — моя чеснота .

— Не ким, а чим. Телефоном.

— Вашим?

— Ні, президентським! — гаркнула Тамара, забувши свою попередню мантру. Мишка образилася.

— А до чого тут президент? У вас зайнято було.

— Довго?

— Що довго?

Тамарі Олександрівні хотілося завити, але вона стрималася і зробила крок убік.

— Заходьте. Непроханим гостям дається двадцять хвилин.

Жінка-загадка Лариса скинула взуття і швидко й цілеспрямовано потупцяла до Тамариної спальні, ігноруючи оклик хазяйки. Доки Тома націлювала сіру на вірні двері й садовила у крісло для відвідувачів, втратила ще хвилини чотири. Була надія на те, що перший сьогоднішній клієнт запізниться, однак дуже слабенька — той був педантичним чоловіком, точним, як кварцовий годинник. Утім, свою «жахливу проблему» Лара виклала дуже швидко, а спробу поділитися важливими подробицями Тома задушила в самому зародку. Нічого нового вона, звісно, не почула, і проблема в жіночки була найбанальніша. Навіть не проблема, а так — проблемка, проте кожній людині те, що відбувається особисто з нею, завжди здається катастрофою біблейських масштабів.

— І що ви хочете від мене? — без ентузіазму поцікавилася Тамара в кінці оповіді.

— Хіба не зрозуміло?

— Перепрошую, ні. Озвучте, будь ласка.

— Я хочу, щоби ви її знищили, — зловісно промовила Скажімо-Лариса, й очі її засяяли, вбираючи в себе коливні вогники свічок. Вона перегнулася через стіл, ледь не зачепивши підсвічник, і видихнула Томі в лице: — Щоби ви стерли її з лиця землі, ось що!

— Кинути в неї ядерною бомбою? А навіщо це вам? Я не розумію — адже чоловік до вас повернувся.

— Він живе зі мною тільки заради дітей, — схлипнула мишоподібна відвідувачка. На якусь мить Томі стало шкода її — таку зворушливо незграбну, розгублену і розчавлену холодною правдою життя, що рано чи пізно приходить, як усвідомлення, до кожної жінки: виявляється, твоєму чоловіку, крім тебе, можуть подобатися ще й інші молодиці. І питання лише в тому, наскільки сильно вони йому подобаються.

— І ви гадаєте, що з її смертю ситуація зміниться?

— А хіба ні?

Тома глянула ще раз на розкладені карти Таро.

— Не впевнена. На мою думку...

— Тоді, — перебила її Лара, — нехай вона помре просто так. Нехай вона мучиться — страшно і безнадійно. Нехай у неї спочатку повилазять коси, оте біле перепалене клоччя, яке вона носить на довбешці, а тоді...

— Стривайте-но, шановна, — льодяним голосом зупинила її Тамара. — Для чого ви мені все це розписуєте? Ви будинком не помилилися? Хіба на моєму написано «кілер»?

Ранкова гостя замовкла в своєму кріслі, з очікуванням дивлячись на хазяйку.

— Ну ось що, Лізо, — втомлено мовила Тома, — нікого я вбивати, звісно, не буду — тим більше що дівчина, про яку ви говорите, абсолютно ні в чому не винна. Хіба в тому, що у вашого мужа склероз і він забув сказати їй, що жонатий. Таке трапляється. Щойно дізнавшись про цю забудькуватість, вона вказала йому на двері, так що нищити її я б не стала — інша панна могла б виявитися не такою високоморальною. Тому...