Наталка Шевченко - Оксамитовий перевертень

— Звідки ви знаєте, як мене звуть? Віра Охрімівна сказала?

— Ваша тітка на цю тему зі мною не говорила. — На лиці Єлизавети ясно читалося, що вона не вірить жодному слову, та Тамарі було плювати. — Я ворожка, забули? А якщо вам аж так кортить когось убити, то для розминки ми можемо почати з вашого чоловіка, як більш підходящої кандидатури. Спочатку, як ви й забажали, у нього вилізе волосся на голові — щоправда, його там не так багато, та все одно приємно. Потім...

— Ні! Що ви таке мелете?! — Жіночка аж звелася на ноги, її м’ясисте обличчя палало, наливаючись подібно до стиглого томата. — Як тільки у вас язик повернувся! Та як ви смієте?! Я люблю його, невже не ясно? Я жити без нього не можу, я...

— ...Я, я, я. Ну звісно. — Тома теж підвелася, глянувши на годинника і даючи зрозуміти, що сеанс закінчено. Коли тонких натяків хтось не розумів, вона робила товстіші, починаючи їх із чарівного слова «геть». — А ви не подумали, що ту дівчину теж хтось любить? Що в неї є батьки, брат, дві сестри, одна з яких хвора на ДЦП? Що вона, до слова, ще у школі вчиться?!

Гостя пополотніла.

— Цього не знала навіть тьотя Віра.

— Єлизавето, гуманістко ви моя, а вам не здається, що карати Олю... її звуть Оля, правда ж? — так-от, що це несправедливо — карати її за гріхи вашого мужа? Вона, знаєте, не Ісус Христос.

Ліза стояла струнко, як солдат на плацу, пальці, що вчепилися в ремінець сумочки, побіліли від напруги, та голос залишався сухим, неначе гірчичний порошок:

— Якби я хотіла справедливості, то звернулася б до суду.

— Дуже смішно, — мляво прокоментувала Тамара.

— Я прийшла сюди не для того, щоб вас розважати. Даруйте, що змарнувала ваш час. Тьотя Віра казала мені, що ви дуже могутня чаклунка, але не згадала, що ви — черства, товстошкіра і байдужа до горя ближнього свого людина.

Сказала жінка, замовляючи вбивство.

— Мені доведеться знайти когось іншого, не настільки закам’янілого. Ще раз вибачте.

— Стривайте, — Тамара зітхнула. — Гаразд. Переконали. Це буде нелегко, але я згодна.

— О... що ж... я не знаю, як вам і дякувати!

— Спеціально для цього людство винайшло гроші. Але попереджаю — ціна висока.

— Байдуже. Я добре заробляю, і мої старі... Ціна не має значення. Коли до вас прийти?

Тома ледь стрималася, щоби не знизати плечима.

— На молодий місяць. Десь за два тижні. Вісімнадцяте червня підходить?

— Так, — квапливо погодилася сіра. — Що мені з собою взяти?

— Дві воскові церковні свічки, вашу фотографію, фото чоловіка і його сорочку.

— А від неї що принести?

Та що хочеш, однаково викину.

— Маєте її знімок?

— І не один, — гордо повідала радикальна відвідувачка.

— Вистачить одного. Фото і речі я не повертаю. Чекаю вас вісімнадцятого опівдні.

— А пізніше не можна? Надвечір? Я на роботі.

— Я теж. Візьміть відгул. І задзвоніть мені попередньо на мобільний, бо я скоро переїжджаю. Дам нову адресу.

— Добре, добре, як скажете. — Ледве не кланяючись, Єлизавета незграбно взулася і вискочила за двері. Тамара зітхнула. Нічого складного в тому, що вона замислила, насправді не було. Вимести з голови цієї мстивої дурепи усі думки про смерть суперниці та зробити приворот на чоловіка, щоб від сім’ї не бігав, хтивий козел, — справа кількох сеансів і малих сил, та Лізі про це знати необов’язково. Тома чудово знала цей тип жінок — у них винен весь світ, окрім любчика, вони самі вигадують виправдання для своїх мужчин, та ще й такі, що будь-який адвокат від заздрощів вдушиться; вона не просто не поважала таких квочок, а зневажала їх. Та якби мишка дійсно звернулась до іншої ворожки, наслідки могли б бути печальними. Добре, якби тільки на гроші її розвели, цю фурію — втім, зраджена жінка дасть сто очок вперед усім трьом богиням помсти, — так ще ці недороблені провидиці, віщунки і знахарки можуть щось таке встругнути, що хіба Пан Бог поправить, а відробляти завжди важче, аніж попередити.

Ворожка... Цікаво, чому вони всі так бояться цього слова — відьма? Що у ньому такого поганого? Хіба що церква піну пускає — провина, мовляв, перед Богом. А чим є богослужіння, як не ушляхетненим відлунням ритуальної магії? Визнати це? Та ви при своєму глузді? Усе, що було до християнства, — гріх; усе, що є у християнстві, — від Бога. Яка вузьколобість!

І знову пролунав дзвінок. Будучи впевненою, що це прийшов пунктуальний пан Петро, Тамара не стала зазирати у вічко — і дарма, бо на порозі замість Петра Іполитовича виявився незнайомий чоловічок, довгий, як лозина, худий, як сірник, і весь окутаний солодкуватими алкогольними випарами. Волосся чоловіка, кучеряве і безбарвне, неначе молоді кукурудзяні рильця, спадало йому на очі так, що з-під чуба стирчав лише кінчик носа, гострого, як щойно заточений олівець. Як тільки двері відчинилися, зайда видав нервове: