— Заступи, помилуй і охорони нас, Боже, своєю благодаттю. Авжеж. Заступай їх, Боже. Давай їм блага, охороняй їх. Бо ти справді — їхній Господь. А я... я не бажаю мати з ними нічого сумісного. Навіть Бога. Ти мене чуєш, Царю Небесний? Нічого, навіть тебе! Хрестик упав у жовту воду зовсім нечутно, увійшов у неї, як у масло, й тиха Качечка прийняла у своє тепле лоно і символ втраченої віри, і ту присягу, яка застигла на ньому ледь видимим відблиском сонця, що торжествує у ще одному дні свого народження.
ГЛАВА 1
Що таке видіння і як з ним боротися
Провість — це дурниця; ніяких провістей не буває. Доля не шле нам вісників — для цього вона достатньо мудра або достатньо жорстока.
Оскар Уайльд
Селище міського типу Вишневе, Києво-Святошинський район, червень 2007 року
Новий день Тамара Олександрівна Сотник (для справжніх друзів — «просто Тома») зустріла з тяжким усвідомленням того, що їй все остогидло. Жодних підстав для такого похмурого узагальнення не було, тому воно викликало ще більше занепокоєння, аніж ґрунтоване на чомусь суттєвому передчуття. Вже спаковані валізи, пузаті торби та картонні короби з начинням розсілися по кутках спальні, готові до переїзду в будь-яку мить, хоч сьогодні, негайно. За прозорими, добре вимитими вікнами — навіщо вона драїла ті шибки вже перед від’їздом, Тома й сама не відала — буяло у всій своїй соковитій зеленій красі новонароджене літо. Сонячні зайчики, як млосні одаліски, лежали на лапатім листі кленів та платанів, повітря дзвеніло кришталевістю, і передзвін той, чистий, мелодійний, просочувався крізь стіни й через скло, змушуючи резонувати келихи в сервантах та розморені від спеки людські тіла. На якусь мить Тамара навіть пошкодувала, що залишає це привітне містечко, яке дивним чином суміщає чарівливу неквапливість провінції з шаленим ритмом та амбіціями столиці. Ходили чутки, що за кілька років Вишневе цілком офіційно увійде до складу Києва, але чекати Тома не могла. Вона й так провела тут більше часу, аніж планувала. З її роботою все-таки краще перебувати в сяючому оточенні Вогнів Великого Міста. Принаймні, іногороднім клієнтам легше винайняти номер у столичному готелі, аніж знайти, де зупинитися в селищі міського типу, яке зроду-віку не було ані курортом, ані місцем паломництва спраглих до архітектурної краси туристів.
Тамара знехотя підвелася, босоніж почалапала до великого дзеркала у крихітному коридорі, зазирнула у нього і, переконавши себе, що за вісім годин сну її личко якщо і змінилося, то лише на краще, знову тяжко замислилася над причинами своєї дратівливості. Нічні дзвінки? Буває, але сердиться вона недовго, щонайбільше упродовж розмови, завжди короткої, бо після десятої вечора на всі «алло» вона відповідає таким чином:
— Хтось помер?
— Ні, — як правило, озиваються на тому кінці дроту.
— То зателефонуйте зранку.
На ранок від гніву чи, радше, від сердитості людини, котру дзвінок вирвав із солодких обіймів сну, зазвичай не лишається й сліду. Бувають, звісно, й винятки — так, здається, з тиждень тому якийсь навіжений запевняв, що телефонує до СБУ — о третій ночі! — щоби розповісти про підступних шпигунів, які кружляють навколо нього, як мухи над... гм... гноєм, сповнені хтивого бажання викрасти його рецепт хлібного самогону. Заклопотаний самогонник телефонував тричі; спочатку Тамара просто кинула трубку, потім спитала, чи дядько часом не сприйняв анекдот про напис на дверях СБУ «Дзвінок не працює — стукайте за телефоном» надто серйозно, і наостанку просто гаркнула в трубку:
— Нічний відділ по роботі з дятлами, чергова майор Сотник слухає!
Дядько радісно затараторив — а чи не підкаже люба пані, тобто, даруйте, товариш майор, адресу, на яку він міг би надіслати власноруч зібрані досьє на зловмисників. Тома, позіхнувши, охоче відповіла: «Місто Київ, вулиця Фрунзе, 103» [3] Психіатрична лікарня імені Павлова.
— і втішений громадянин відключився — напевне, пішов на пошту за конвертами. Однак вже цілих шість ночей її ніхто не турбував — отже, причина не в цьому. Тоді що ж її бентежить? Не надто пунктуальні відвідувачі — себто відвідувачки, якщо точніше? О, то ще та морока! Переважну більшість клієнтури складали представниці саме тієї статі, яку хтось здуру назвав прекрасною, і витворяли вони таке, що ні на яку голову не налазило (саме постійні натовпи подібної клієнтури і стали головною причиною їх з Ігорем розриву після трьох років подружнього життя). Якійсь жіночці нічого не варто було прийти о другій дня замість призначеної сьомої вечора, і бодай би була подумала, що, напевне, зруйнує якісь плани господині дому, що на другу годину теж трапляються призначення, — де там! Адже вона — тут, ось вона, пуп землі, озброєна ніяковою усмішкою і похвальним наміром «почекати в коридорі» — так, ніби сусіди (це неминуче зло багатоповерхівок) все життя тільки й мріють про юрбу знервованих тьоть у спільному передпокої, що заважають їм пробиватися до власних дверей. Щоправда, нині Тамара мешкала у приватному будинку, але так недовго... За роботу Тома брала тільки грошима — її смішили заяви не в міру «просунутих» у магічних справах персон про те, що їй Дар від Господа «на шару» дістався, то як же може вона, сяка-така-прикра, не виконувати свою місію на Землі безкоштовно і не допомагати всім, хто цього потребує?! Якщо Тамара Олександрівна мала час і натхнення, вона пояснювала, що звуть її зовсім не мати Тереза; що, по-перше, невідомо, чи дійсно Господь, а не хтось інший, дав їй той Дар — ця заява на смерть лякала в Бога віруючих бабусь. По-друге, звідки їм відомо про якусь «шару»? Може, вона вже заплатила за свої здібності, а може, ще заплатить. І по-третє, чи не сказав їм Творець по секрету, що вона буде їсти в перервах між допомогою всім стражденним недосконалого світу цього? На останнє контрзапитання дехто блискавично знаходив відповідь: «А гостинці?» Тамара лише фиркала. Якби вона жила у глухому селі, без газу, магазинів та інших благ цивілізації, то й гроші їй були б не потрібні, але чого немає — того немає, а які вже гостинці їй возили — то застрелитися й не жити! Останній презент чомусь запам’ятався найкраще: кабачок, дві головки часнику і банка торішнього вишневого варення. За це підношення подружжя хотіло знижку, і воно її дістало, бо «дістало» також і саму Тому, аж до печінок. Вона на все була готова, аби їх здихатися, й таке теж бувало нечасто. Крім того, не візьмеш грошей — візьмеш на себе чужі проблеми; цього неписаного закону ніхто не відміняв, і навіть з постійних своїх клієнток, яким періодично продивлялася поточну ситуацію просто по дружбі, вона брала хоч кілька гривень — ясна річ, не тому, що їй на хліб бракувало. Але все це траплялося з Тамарою так довго і часто (і до того ж регулярно), що легше було б хмари сачком лапати, аніж через це дратуватися. Що ж тоді?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу