Наталка Шевченко - Оксамитовий перевертень

Невже це дійсно Ритка? Невже її подруга була тут і викрала Наріне? Для чого? Як вона потрапила до квартири? А як взагалі знайшла саме цю квартиру? Де вони зараз?

Що, в дідька, відбувається?

У неї не було впевненої відповіді на жодне з питань. Тома припустила було, що дівка з якоїсь причини пішла до свого колишнього засранця-благовірного в сусідній під’їзд, але, навіть якщо закрити очі на абсурдність такої можливості, з чого б вона перекидала стілець і лишала двері відчиненими? Ні, відпадає. А може, то він вломився сюди, аби помститися своїй дівчинці для биття за відсутності хазяйки? Та ну, дурниця. Все ж недарма її шосте бонусне чуття волає про те, що тут була саме Маргарита... О’кей, хай Ритка. І що далі? Якщо Наріне викрали з метою привернути увагу самої Тамари, то де їхня «чорна мітка»? Де вимоги? Як їй зрозуміти, чого від неї хочуть?

Голова вперто відмовлялася працювати, ніякі розумні думки до неї не лізли. Тома поділилася своїми потоками свідомості з Вереснем — не для того, щоб отримати від нього якусь версію, а просто зважаючи на його присутність. Той вислухав, але лише став виглядати ще більш розгубленим. Утім, нічого іншого вона й не чекала. Аби створити ілюзію хоч якоїсь діяльності, Тома заходилася готувати чай, як обіцяла.

Чай гірчив, як і Тамарині передчуття. З нею завжди було так — приготована їжа віддзеркалювала внутрішній стан господині. Але нічого не вдієш.

— Де ж нам її шукати? — вкотре повторював одне й те саме Вересень, нахилившись над чашкою. Хто б міг подумати, що він так перейматиметься долею дівчини, яку бачив лише двічі чи тричі? Не менш дивувало оце «нам». На жаль, Томі нічого було йому відповісти. Принаймні, поки що. Але вона зробить усе, що зможе, бо й сама на диво сильно прикипіла до Наріне — ніколи б не повірила, що ще здатна до когось прив’язатися. Нині в її житті смуга суцільних втрат...

— Спробую провести один ритуал, — сказала вона Роману. — Якщо пощастить, зможу вийти на Наріне і дізнатися щось корисне. Тільки для цього мені слід лишитися самій. Так що...

— Ясно. — До його честі, Вересень не став допитуватися про подробиці, які його все одно не обходили. Він допив свій чай і підвівся.

— Дасте мені знати, як щось стане відомо? Ні, давайте краще я завтра зранку заїду до вас, добре? Хочу бути в курсі.

— Будете, — пообіцяла Тамара.

Роман кивнув і зітхнув — якось скупо, немов побоюючись, що його почують. Це зітхання сказало Томі все, що вона хотіла знати. На цього чоловіка можна покластися. Куди більше, аніж він те сам про себе уявляє.

— Тоді до завтра, — ствердно мовив Вересень і вийшов. Клацнув замок, і квартира занурилася в тишу.

Тома ще з чверть години сиділа над своїм охололим чаєм, поринувши в задуму, потім підвелася й почала готуватися до ритуалу прикликання двійника. Вона терпіти не могла це дійство і, чесно кажучи, мала великі сумніви, що зможе дізнатися хоч щось. Минулого разу, шукаючи дух Маргарити, вона знайшла лише темінь та холод. Якщо той невідомий і могутній Хтось тепер також контролює і Наріне, то вона знову знайде те саме. Хоча... може, це і є їхня «чорна мітка»? Може, невідомі вороги, навпаки, чекають, щоби вона прозондувала ефір у пошуках своєї подруги і все дізналася без сторонніх?..

Зараз перевіримо.

Тома якраз закінчила виставляти свічки на застелений стіл, коли у двері подзвонили. Вона здивовано випросталася. Дзвінок дзеленькнув удруге. Якого дідька принесло об одинадцятій вечора? Явно не Вересень і не Наріне, там хтось незнайомий. Просто-таки день непроханих гостей. Зітхнувши, Тамара полишила свій магічний плацдарм і пішла відчиняти.

Дівчину, яка дивилася на неї з вічка, вона дійсно ніколи раніше не бачила.

— Мене звуть Желя, — відказала та крізь двері на пропозицію Томи відрекомендуватися. — У мене є інформація про Маргариту Козодуб... ви ж знаєте таку?

Це вже цікаво. Тамара відчинила двері й пильно огледіла незнайомку з голови до ніг.

— Як ви мене знайшли? Звідки у вас ця адреса?

— Знайти вас було важко, але можливо, — ухильно відказала та. — Я можу увійти?

Ця Желя виглядала знервованою і ніби переляканою. Добре вдягнута, досить ефектна молодиця... але якась несправжня. Неначе повія, що намагається виглядати респектабельною леді — принаймні, такі асоціації виникли в Томи першими. А перше враження часто буває єдино вірним.

— Спершу переконайте мене, що я мушу вас впускати. Звідки мені знати, що ви не за компанію з тими, хто втяг Ритку в неприємності?