Наталка Шевченко - Оксамитовий перевертень

Потім почалися жертви.

В якийсь момент Край наголосив, що його послідовники вже практично готові для відкриття нового рівня сили Малуса . Настав час жертвоприношень. Желя не відразу втямила, про що йдеться, — спершу подумалося, що той збирається висмоктати з бідолах останні гроші, щоби потім приймати в дарунок будинки з машинами. Виявилося, що ні. Насправді Край мав на увазі буквальне, язичницьке значення цього слова.

Кожен із сектантів мав довести свою відданість господарю, здійснивши вбивство. Першим двом він дав домашнє завдання «звільнити Предтечу Того, Хто Буде Далі, від пут цього світу». Для цього вимагалося убити схожу на Маргариту Козодуб дівчину, спотворити до майже невпізнання, потім дуже добре підкупити її чоловіка-п’яницю, щоби той засвідчив її смерть, а далі прибрати і його. Дебютанти, як не дивно, впоралися на «відмінно» (а сама Маргарита сприйняла все це філософськи, не зганяючи з лиця виразу божественного просвітління). На кожному наступному зібранні також мала убиватися людина. Край наказав брати «виродків цього світу» — бомжів, алкашів, жебраків, безпритульних дітей. Колишня київська еліта заходилася виконувати веління без жодних вагань чи сумнівів. Тепер на кожні наступні збори привозили по жертві й розтинали просто на підлозі, біля ніг Маргарити-Предтечі, яка спозирала на все це із збудженим блиском в очах. А за її спиною, в тіні, задоволено усміхався Край.

Коли Желя побачила першого агнця на власні очі, її ледь не знудило. То був старий безногий жебрак, котрого виконавець — якась банківська шишка, один з перших, завербованих нею, — підхопив на залізничному вокзалі. Каліка був п’яним як чіп, але швидко протверезів, зрозумівши, що всі ці люди в дещо зношених та брудних костюмах від Армані й Кардена не віщують йому нічого хорошого. Розуміння нічого не дало — його кинули на підлогу, а потім заходилися шматувати — ножами, пилочками для нігтів, битими пляшками, голими руками. Крик старого тривав навіть тоді, коли руки сильних світу цього почали розмотувати його нутрощі. Вона дивилася на це, не в змозі поворухнутися, не в силі відірвати погляд від смикання закривавленого тіла, з якого на очах виривали життя. Це сон, не може те, що так добре починалося, раптом перетворитися на якийсь божевільний кошмар. Потім справді нереальними зусиллями вона таки підвела очі — щоби зустрітися з насмішкуватим поглядом Края, котрий струменів над плечем статуєподібної Маргарити. Цей погляд питав, наче суворий екзаменатор: «Ти зі мною, Желю? Ти все ще зі мною? Я хочу, щоби ти була зі мною. Краще так, бо... »

Лице Края раптом побіліло, виділившись із підвальної тіні, очі перетворилися на палаючі жовті монетки, а рот став бездонною чорною дірою, яка попереджала: «Ти зі мною, бо без мене тебе не існуватиме».

І досі вона була з ним, незважаючи ні на що. Та сьогодні зрозуміла, що далі так не може.

Сьогодні вони вбили двох. Спочатку зовсім молоду дівчину, практично дівчинку, потім хлопця-підлітка. Наскільки Желя встигла зрозуміти, ті просто опинилися не в тому місці не в той час — забралися на базу, не підозрюючи про її нових неофіційних хазяїв. Але те, що з ними зробили...

З неї досить. Вона не підписувалася бути співучасницею божевільної різанини. Вона більше не витримає. Вона повинна тікати.

Та чи зможе втекти від того , що називається Краєм?

Він не був людиною, і це єдине, що Желя тепер знала про нього напевно, але про справжні його можливості могла лише здогадуватись. Хто ховався за цим образом усміхненого спітнілого мачо у джинсах і брудній майці, за його голосом, що звучав оксамитом, подібним до гіркоти справжнього чорного шоколаду на язиці?

«Перевертень, — подумала вона. — Оксамитовий перевертень».

Зараз Желя мчала крізь надвечір’я по трасі Р-31 у бік Вишгорода, повертаючись додому, у свою шикарну конуру, придбану на чужі гроші. А що далі? Спакувати валізи й дременути світ за очі? Ха. Невже вона дійсно вірить, що це вдасться зробити отак просто? Що Край, котрий якимось незрозумілим чином промив мізки більш ніж півсотні людей, з легкістю перетворивши їх на ляльок-убивць, ні про що не дізнається? Що ж, кажуть, віра — сильна штука. Та навряд чи в цьому випадку...

— Ти в чомусь сумніваєшся, Желю? — Оксамитовий голос раптом пролунав у замкненому просторі салону, і його джерело було десь за її спиною.

Вона сіпнулась і ледь не випустила з рук кермо, машина загрозливо вильнула на трасі, але все ж таки знову вирівнялася. А в ніздрі почав заповзати могильно-гнильний аромат дихання Края, котрий нахилився до її вуха.