Наталка Шевченко - Оксамитовий перевертень

— Чи відчуваєте ви мою силу?

— Так...

— Чи хочете ви мою мудрість?

— Так...

— Чи знаєте ви, що я щедро ділюся з тими, хто зберігає вірність мені?

— Так...

— То хто ваш учитель?

— Малус. ..

— Хто ваш господар?

— Малус...

— Хто ваш бог?

— Малус...

— Віднині не буде у вас інших богів.

Зі свого місця Желя бачила очі цих людей. Вони були широко відкриті, осклянілі й неначе підсвічені ззовні якимись невидимими лампами. Знову їй здалося, що ці очі бачать щось, чого не бачить вона. Що саме? Чому дивляться на Края з таким захватом? Ким він є для них?

Здається, Край почув її думки. Не опускаючи рук, він, як сова, повернув голову в її бік, і, хоча його власні очі були заплющені, зімкнені повіки раптом осяялися зсередини, ставши червоними. Желя відчула, що це світло і є його поглядом. Він усміхнувся їй — а точніше, просто розсунув вуста, оголивши білі зуби, — й від цього видовища в неї мороз пішов шкірою. Вона навшпиньки позадкувала до дверей і вийшла із зали, намагаючись видавати якомога менше шуму.

Хто ж він такий, цей Край?

Після міркувань Желя вирішила, що краще для неї буде цього не відати. Досі вона не знала геть нічого про свого дивного філантропа — ані де він живе, ані як пересувається містом, ані звідки взагалі взявся; і щось підказувало, що для збереження стабільного статус-кво буде розумним навіть і не намагатися це дізнатись. Хай усе йде так, як іде. Адже саме він витягнув її з низів, дав можливість нарешті відчути себе людиною, яка комусь потрібна. І чорною невдячністю буде зруйнувати все через дурнувату цікавість.

Можливо, навіть небезпечною чорною невдячністю.

У той день після завершення зустрічі Край покликав її до себе й повідомив, що в нього є три прохання. Перше — відкрити банківський рахунок для прийому пожертв від пастви («вважай це моїм жестом вдячності тобі»), друге — підшукати інше місце для зібрань, бажано за містом («тут стає затісно, та й не хочеться бути на видноті»).

— Як бачиш, я все ще потребую твоїх послуг, — сказав він, свердлячи її поглядом блакитних очей, і більше ніякого світла в них не було. На щастя.

— А яке третє прохання? — запиталася Желя.

— Знайди мені жінку на ім’я Маргарита Козодуб і завербуй, як інших. З неї й почнемо.

Почнемо що? Желя не знала.

Вона виконала всі три прохання. Відкрила рахунок (на кошти з якого, зі згоди хазяїна, вже через місяць змогла придбати трикімнатну на Печерську) і знайшла стару занедбану базу відпочинку «Сонячний бір» у лісах на березі Десни (Край схвалив цей вибір навіть попри тотальну розруху). Маргарита знайшлася останньою. З подивом Желя виявила, що загітувати її виявилося набагато простіше, ніж попередників. Неначе ця добродійка тільки й чекала подібної пропозиції. І після того, як Желя привела її до секти (а тепер вона вже впевнено називала про себе зібрання Края саме сектою — втім, не змінюючи до всього, що відбувається, навмисно байдужого ставлення), все завертілося швидше.

Тоді й почали зароджуватися перші справді тривожні думки.

На новій штаб-квартирі, у брудному й напівзруйнованому підвалі корпусу бази відпочинку, Край представив новоприбулу своїм вдячним слухачам, які вже потроху починали втрачати нажитий роками ситого існування лоск, замість нього набуваючи подібності до наркоманів, що нетерпляче очікують чергової дози. Він оголосив її своєю заступницею й назвав Предтечею Того, Хто Буде Далі. На думку Желі — абсолютно ідіотське прізвисько. Судячи з усього, панянка Маргарита не очікувала такого швидкого просування кар’єрними сходами, але дуже швидко звиклася з тим, що віднині вона головна після самого Края, і набула відповідного царственого вигляду. На всіх подальших заходах новенька з’являлася закутаною в білі шовки й стояла перед паствою з осіянним лицем, поки Край за її спиною у звичних джинсах і засмальцьованій білій майці експресивно штовхав свої промови, малозрозумілі для Желі. Тепер ці двоє практично увесь час перебували разом, і Желя почала відчувати неприємні шпички ревнощів. Саму її практично усунули від процесу. Желі більше не було чого робити, окрім як сидіти в кутку під час збіговиськ, слухаючи химерну маячню, і вільно витрачати кошти з відкритого на її ім’я банківського рахунку (а гроші на нього все надходили й надходили — парафіяни чітко слідували повчанням Края про те, що платоспроможність — один з найвиразніших проявів їхньої вірності). Останнє ще якось згладжувало неприємну для неї зацікавленість Края новенькою.