Ден Браун - Втрачений символ

— Наразі я не знаю.

«Незабаром узнаєш», — подумав Геловей.

— Вам треба відпочити.

— І вам також.

«Ні, мені треба помолитися».

Двері ліфта розчинилися, і перед ними постала яскраво освітлена Храмова зала.

Кетрін Соломон хутко рушила шукати свого брата, хоча її ноги і досі були, як гумові. Повітря у кімнаті було холоднюче і відгонило ладаном. Від побаченого Кетрін заклякла як укопана.

У центрі розкішної кімнати на низькому кам’яному олтарі лежав скривавлений татуйований труп, зрешечений списами розбитого скла. Крізь величезну діру в стелі виднілися небеса.

«Боже правий». Кетрін одразу ж відвернулася, шукаючи очима Пітера. І побачила, що той сидить у протилежному кінці кімнати і розмовляє з Ленґдоном та директором Сато, а тим часом біля нього клопочеться лікар.

— Пітере! — гукнула Кетрін, підбігаючи до нього. — Пітере!

Брат підвів очі, і на його обличчі відбилося полегшення. Він одразу ж підвівся і рушив назустріч, вбраний у просту білу сорочку і широкі чорні штани, які хтось, вочевидь, приніс йому з офісу внизу. Його права рука була на перев’язу, тому їхні обійми вийшли незграбними, але Кетрін цього не помітила. Коли її старший брат, брат-захисник, обіймав її, вона завжди почувалася, немовби в затишному коконі, добре знайомому ще з дитинства.

Вони стояли, обійнявшись, і мовчали.

Нарешті Кетрін прошепотіла:

— Як ти почуваєшся? Ну, якщо чесно? — Вона на мить відпустила його і поглянула на перев’яз із забинтованим обрубком в тому місці, де колись була п’ясть. На її очах виступили сльози. — Який жах... мені так шкода тебе...

Пітер знизав плечима, неначе не сталося нічого вартого уваги.

— Смертна плоть. Тіла не живуть вічно. Важливо те, що з тобою все гаразд.

Ця невимушена відповідь боляче шарпонула її серце, відразу ж нагадавши про все те, за що вона любила свого брата. Кетрін погладила його по голові, відчуваючи нерозривні родинні узи і спільну кров, що текла у їхніх жилах.

Трагедія полягала в тому, що Кетрін знала: цієї ночі в цій кімнаті був іще один, третій Соломон. Труп на олтарі притягнув її погляд, і Кетрін здригнулася, намагаючись викинути зі свідомості всі ті фото, які недавно бачила.

Вона відвернулася і очима зустрілася з Робертом Ленґдоном. У них вона побачила співчуття, співчуття глибоке й розуміюче, неначе професор точно знав, про що вона зараз думала. «Пітер знає». Нестримна хвиля емоцій охопила Кетрін — полегшення, симпатія, відчай. Вона відчула, що тіло її брата затремтіло, наче в дитини, яка нестримно ридає. Це було те, чого вона ніколи в житті не бачила.

— Заспокойся, братику, — прошепотіла вона. — Все добре. Заспокойся.

Але Пітерове тіло здригнулося ще сильніше. Вона міцно притисла його до себе і погладила по голові.

— Пітере, ти ж завжди був сильним... завжди підтримував мене. А тепер я прийшла тебе підтримати. Все нормально. Я з тобою.

Кетрін ніжно поклала голову брата на своє плече. І великий Пітер Соломон обм’як і нестримно заридав у її обіймах.

Директор Сато відійшла убік, щоб відповісти на дзвінок.

То була Нола Кей. Новина, яку вона сповістила, була, як не дивно, приємною.

— І досі жодних ознак поширення, пані. — Її тон був сповнений оптимізму. — Я впевнена, що ми б уже щось побачили на цей час. Схоже, вам вдалося зупинити повідомлення.

«Завдяки тобі, Ноло, — подумала Сато, поглянувши на ноутбук, на якому Ленґдон бачив, як завершилася операція передавання відеофайла. — То був дуже вчасний дзвінок».

За пропозицією Ноли, агент, що обшукував особняк, перевірив баки зі сміттям і знайшов упаковку нещодавно придбаного стільникового модему. Знаючи точний номер моделі, Нола змогла перевірити сумісні канали передавання інформації, діапазони частот, сервісні мережі і вирахувала найімовірніший вузол доступу для цього переносного комп’ютера — маленький передавач на розі Шістнадцятої вулиці та мистецької галереї Коркоран, за три квартали від храму.

Нола швидко передала цю інформацію Сато в гелікоптер. Наближаючись до Храмового дому, пілот пішов на зниження і поцілив у ретрансляційний вузол електромагнітним імпульсом, вивівши його з ладу за кілька секунд до того, як комп’ютер завершив передавати відеофайл.

— Ти добре сьогодні попрацювала, — сказала Сато. — А тепер трохи поспи. Ти заробила.

— Дякую, пані, — непевним тоном відповіла Нола.

— Щось іще?

Нола помовчала, вочевидь розмірковуючи, казати чи ні.