Ден Браун - Втрачений символ

«Так, уже час».

Пітер Соломон підвівся із візка і повернувся обличчям до олтаря, стискаючи в руці жертовний ніж.

— Урятуй Кетрін, — умовляв його Малах, заманюючи до олтаря. Він позадкував і зрештою ліг, розпростерши своє тіло на заздалегідь приготовленому білому савані. — Зроби те, що маєш зробити.

Неначе в кошмарному сні, Пітер поволі посунувся вперед.

Відкинувшись на спину, Малах дивився на зимовий місяць крізь велике вікно у стелі. «Весь секрет у тім — як померти». Не можна було дібрати більш доречного моменту. «Прикрашений Втраченим Словом, таємницею усіх часів, я — лівою рукою мого батька — приношу себе в жертву».

Малах глибоко вдихнув.

«Приймайте мене, демони, бо офірую вам тіло своє».

Стоячи над Малахом, Пітер Соломон тремтів. Його заплакані очі світилися відчаєм, нерішучістю та мукою. Він востаннє поглянув через кімнату на комп’ютер і модем.

— Зроби вибір, — прошепотів Малах. — Звільни мене з моєї плоті. Цього бажає Бог. Цього бажаєш ти. — Він простягнув руки по боках і вигнув груди, немов офіруючи свого вражаючого двоголового фенікса. — Допоможи мені скинути з себе тіло, в яке вдягнена моя душа.

Здавалося, що тепер заплакані очі Пітера дивляться крізь Малаха, навіть не помічаючи його.

— Я вбив твою матір, — прошепотів Малах. — Я убив Роберта Ленґдона. Я убиваю твою сестру! Я знищую твоє братство! Зроби те, що мусиш!

Горе і жаль враз спотворили обличчя Пітера Соломона. Він закинув голову назад, змахнув ножем — і дико закричав від болю, що розривав його душу.

Захекані Роберт Ленґдон та агент Сімкінс добігли до дверей Храмової кімнати, коли всередині пролунав жахливий крик, від якого кров у жилах стигла. То кричав Пітер.

Кричав у страшній нестерпній агонії.

«Я спізнився!»

Ігноруючи Сімкінса, Ленґдон вхопився за ручку і рвучко розчахнув двері. Моторошна картина, яку він побачив, підтвердила його найстрашніші побоювання. У центрі тьмяно освітленої зали виднівся силует чоловіка з бритою головою у чорній мантії, що стояв перед великим олтарем, а в руці стискав ніж.

Ленґдон закляк, спостерігаючи, як чоловік змахнув ножем, щоби встромити його в тіло, розпростерте перед ним на олтарі.

Малах заплющив очі.

Так прекрасно. Так бездоганно.

Злетівши над ним дугою, древнє лезо ножа акеди зблиснуло у місячному сяйві. Пасма ароматного диму кружляли, піднімаючись і розчищаючи шлях душі, яка ось-ось мала звільнитися. Ніж опустився, а крик болю й відчаю, який вирвався з глибини душі його вбивці, і досі відлунював від стін священної зали.

«Я осквернений кров’ю людської жертви, слізьми моїх батьків».

Малах радо чекав удару славетного ножа.

І момент його трансформації настав.

Це було неймовірно, але він не відчув болю.

Громоподібна вібрація, оглушлива і пронизлива, заповнила його тіло. Зала затряслася, і згори сяйнуло яскраве біле світло. Небеса загриміли.

«Нарешті це сталося!» — подумав Малах.

Сталося так, як він запланував.

Угорі загуркотів гелікоптер, і Ленґдон, не пам’ятаючи себе, кинувся до олтаря і стрибнув із випростаними вперед руками... до чоловіка в чорній мантії, відчайдушно намагаючись не дати йому ударити ножем вдруге.

Їхні тіла зіткнулися, і Ленґдон побачив потік яскравого світла, що хлинув згори і затопив олтар. На олтарі він очікував побачити скривавлене тіло Пітера Соломона, але голі груди, освітлені променем, не мали на собі крові... лише гобелен із татуювань. Біля грудей лежав зламаний ніж, бо ним, вочевидь, поцілили не в плоть, а в кам’яний олтар.

Коли Ленґдон упав із чоловіком у мантії на тверду кам’яну долівку, він помітив забинтований обрубок на місці правої руки і, на свій превеликий подив, збагнув, що щойно накинувся на Пітера Соломона.

Вони лежали на кам’яній підлозі, а згори бив сліпучий прожектор гелікоптера. Машина висіла, оглушливо гуркочучи, дуже низько, мало не торкаючись лижвами величезного скляного даху.

Спереду гелікоптера крутнулася якась химерна на вигляд гармата і націлилася вниз крізь стелю-вікно. Промінь лазерного прицілу затанцював на підлозі, підбираючись прямісінько до Ленґдона та Соломона.

«Ні!»

Але пострілів згори не пролунало... лише лопаті оглушливо гриміли.

Ленґдон не відчув нічого — тільки імпульс якоїсь енергії, що пронизала кожну клітину його тіла. А позаду, на кріслі зі свинячої шкіри, якось дивно зашипів переносний комп’ютер. Професор обернувся саме вчасно і побачив, як спалахнув і згас екран. На жаль, він побачив і останнє зображення.